Розширення Євросоюзу в перспективі до кількох десятків країн уже сьогодні змушує євробюрократів та уряди задумуватися про його майбутній інституційний устрій. Крайнощі, загалом, ясні: або федерація з повноважними наддержавними структурами, або своєрідне громіздке товариство, щось на зразок «континентальної ООН». І якщо ранiше багато що визначалося ступенем розбіжностей між головними ентузіастами євроінтеграції: Німеччиною, Францією та головним євроскептиком — Великою Британією, то нині ситуація стала менш однозначною. Очевидно, «розбір польотів» у ЄС, який пропонується нижче, зацікавить і українського читача. Адже коли питання про терміни вступу України до ЄС перестане викликати почуття незручності, тоді постануть інші питання: куди, власне, інтегрується країна, на яких умовах і скільки це коштуватиме? До речі, коли ці питання стануть серйозним чинником внутрішньополітичної кон’юнктури в Україні (так, як, наприклад, сьогодні в Польщі), тоді й питання про терміни стане менш драматичним.
Йошка Фішер, міністр закордонних справ Німеччини, «запустив кота до голубів», коли він висловив своє бачення Європейського Союзу як Федерації. У Британії, де ідея європейського федералізму ніколи не була популярною, різка реакція на ідеї пана Фішера євро-скептичної газети «Таймс» була передбачуваною. Та навіть у Франції, зазвичай лояльній у своєму партнерстві з Німеччиною, його виступ зчинив невелику бурю — особливо сенсацію через те, що Жан-П’єр Шевенман, міністр внутрішніх справ Франції, відповів дивною заявою про те, що німці ще не цілком оговталися від свого нацистського минулого.
Ці нестримані реакції можуть показатися дивними. З одного боку, пан Фішер дав ясно зрозуміти, що він висловлював тільки свою особисту думку, а не офіційну позицію німецького уряду. З іншого — стало дуже швидко ясно, що французький уряд не поділяє його федерального бачення. Юбер Ведрін, міністр закордонних справ Франції, описав ідеї Фішера як «амбіційні», що звучить досить доброзичливо, хоч на дипломатичному коді означає «добрі, але нереалістичні наміри». І коли лідери Франції та Німеччини через кілька днів зустрілися для «мозкової атаки» питань, пов’язаних з Європою, вони не обговорювали бачення Фішера.
Та було б помилкою прийти до висновку, що цей епізод був незначним. Йошка Фішер виступив зі своїм баченням, бо він вірить, що певна форма федералізму буде необхідною, якщо Європейський Союз продовжить функціонування після свого розширення за рахунок країн Центральної та Східної Європи. І він далеко не самотній у цій впевненості.
Минулого року Романо Проді, президент європейської комісії і колишній прем’єр-міністр Італії, дав ясно зрозуміти, що, на його погляд, розширення потребує радикальної конституційної реформи Союзу. Цю точку зору поділяв і комітет «Трьох мудреців» на чолі з Жан-Люком Деоном, колишнім прем’єр- міністром Бельгії.
Цього року питання про радикальну конституційну реформу ЄС обговорювалося між Валері Жіскар д’Естеном, колишнім президентом Франції, та Гельмутом Шмідтом, колишнім німецьким канцлером, а також Жаком Делором, колишнім президентом Єврокомісії. Це ж питання обговорювалося і у Європейському парламенті.
Однак схоже, що уряди ЄС намагаються відректися від будь-яких спроб прийняття радикальних рішень. Минулого грудня вони погодилися з тим, що певні конституційні зміни, можливо, необхідні до розширення. Однак вони також погодилися звести ці зміни до мінімуму: невелике збільшення у масштабі більшості при голосуванні; невеликі зміни у відносній вазі голосування між великими і малими державами; незначна реформа Комісії. Французький уряд проводитиме переговори щодо цих скромних змін у другій половині 2000 року. І пріоритетом буде не провокація дискусій, а робота, спрямована на успішний саміт за результатами року у Ніцці.
Небажання урядів розглядати радикальні рішення, можливо, не дуже привабливе, але цілком зрозуміле. Однією з причин є те, що ідея європейської інтеграції у багатьох країнах вже не така популярна, як у минулому. Та головне у тому, що конституційні зміни можуть бути запроваджені тільки на основі одностайної згоди. А багато членів урядів ЄС, починаючи з Великої Британії можуть чинити опір будь-якому надто федералістичному порядку денному.
Без сумніву, в минулому, Франція (при президентові Міттерані) і Німеччина (при канцлері Колі) разом і регулярно наполягали б на питанні про тіснішу інтеграцію, попри опір Великої Британії. Однак сьогодні Франція і Німеччина вже не настільки єдині у поглядах на загальну європейську стратегію, і їх схильність до європейської інтеграції вже не виглядає такою сильною. Внаслідок цього французький уряд уникає посилення конфронтації з Британією, за умови, якщо існує хоч якийсь шанс м’якшого компромісу.
Проблема у тому, що ця змова ухиляння може не спрацювати, і важливість ідеї Фішера полягає в тому, що він став першим урядовим міністром, який висловився про це публічно, хоч і подав це як особисту думку. «Розширення, — сказав він, — неодмінно приведе до фундаментальної реформи європейських інститутів. На що буде схожа Європейська Рада, яка складається з тридцяти глав держав? Як довго триватимуть зустрічі Ради? Дні чи навіть тижні?»
Його відповідь полягає в тому, що поетапний метод інтеграції, який усі сповідували протягом останніх п’ятдесяти років, перестане працювати і що такий великий Союз має стати федеральним Союзом — хоч він і, як і раніше, складатиметься з традиційних держав. Його необхідно трансформувати за допомогою нової Конституції, базованої на фундаментальних правах людини. Має бути чітке визначення розмежування компетенції між Союзом і його членами. І демократія має бути посилена за рахунок двох палат Європарламенту.
У цьому рецепті є свої сильні сторони, але описати його тільки як «амбіційний» було б занадто оптимістично. По-перше, він передбачає повну зміну Договору про Європейський Союз, так само, як і глибоке переусвідомлення існуючої політики ЄС. Навіть за кращих часів це було б героїчним завданням, але перед фактом недоброзичливості кількох держав-учасників Союзу, воно стає більше, ніж просто героїчним. І оскільки пан Фішер пропонує провести свою федеральну трансформацію через десять років після розширення, опонентів федералізму може стати ще більше, ніж сьогодні.
Але якщо перешкоди до федерального бачення Фішера надто великі, існує інша альтернатива: внутрішня група держав-однодумців може піти вперед, залишивши інших позаду, обговорити нову Угоду і навіть сформувати федеральний уряд.
У цій точці простежується явна схожість між державним мисленням у Франції та у Німеччині. Бо незадовго до виступу Фішера, Ліонель Жоспен, французький прем’єр-міністр, висловився про те, що одинадцять членів-держав зони Євро повинні сформувати економічний уряд для Європи. Коротко кажучи, майбутнє європейської інтеграції, можливо, за тими країнами, які її хочуть, а інші (передусім Велика Британія) можуть втратити можливість її заблокувати.
