Президент Франції Жак Ширак пiсля завершення скликаного Грецією екстреного саміту Європейського Союзу з іракської проблематики заявив, що вдалося подолати «європейську міні-кризу». Голови держав і урядів п’ятнадцяти країн ЄС в присутності Генерального секретаря ООН Кофі Аннана заявили про узгоджену спільну позицію стосовно іракської кризи. Вона полягає в тому, що Ірак закликається до виконання резолюцій Ради Безпеки ООН. Лідери ЄС заявили також, що Багдад має повністю співробітничати з інспекторами, а робота інспекторів при цьому не може тривати безкінечно. Лідери «п’ятнадцяти» визнали провідну роль ООН і повноваження Ради Безпеки ООН у врегулюванні іракської кризи. З остаточної редакції спільної заяви на прохання Німеччини викреслено фразу «час закінчується», повідомила Бі-Бі-Сі. Можливість застосування сили згадується, але виключно в якості останнього засобу. При цьому канцлер ФРН Герхард Шредер сказав, що він ніколи не виключав силового розв’язання як крайнього засобу переконання. Жак Ширак також заявив, що Франція виступатиме проти будь-яких передчасних кроків, які могли б призвести до війни. Таким чином, важко говорити про те, що компромісна спільна заява учасників саміту ЄС дійсно зняла всі існуючі між країнами Європейського Союзу протиріччя. Французька «Фігаро» при цьому зазначила, що потужні антивоєнні маніфестації, що прокотилися на вихідні у багатьох європейських країнах, довели, що люди знаходять між собою спільну мову легше, ніж політики. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан закликав «європейців» не поглиблювати протиріч, бо це може лише зменшити шанси на розв’язання іракської кризи.
Демонстрації протесту проти війни в Іраку стали тим тлом, яке змусило політиків принаймні рахуватися з наявністю іншої думки в своїх суспільствах. Президент Європейської Комісії Романо Проді відзначив навіть, що вони були відмінні від попередніх виступів молоді, бо зараз у них були представлені всі верстви суспільства. Вважається, що за станом на сьогодні всередині ЄС існує два табори: Франція, Німеччина і Греція, кожна з яких, через свої причини, не бажає військового вторгнення до Іраку, Британія, Італія та Іспанія схиляються саме до такої моделі врегулювання кризи. Кофі Аннан стверджує, що поки що не планується ухвалення нової резолюції РБ ООН, яка б надала змогу застосувати силу проти Іраку, хоча, за його словами, «деякі країни вважають, що настав момент для дій Ради Безпеки», як передав слова Генерального секретаря ООН Інтерфакс.
«Ніхто не наважиться сьогодні діагностувати, чи то стара, чи то нова Європа була на марші», написала «Фігаро». Очевидно, що дискусії між «старою Європою» та Сполученими Штатами ще триватимуть, як і між «старою Європою» та тими країнами, до яких, як минулого місяця заявляв держсекретар США Колін Пауелл, зміщується центр тяжіння. Жак Ширак вже розкритикував позиції Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини, які вирішили підтримати курс США на військове розв’язання іракської кризи і натякнув, що це може ускладнити їхнiй вступ до Європейського Союзу (вступ десяти нових членів до ЄС планується на 1 травня наступного року). Західні аналітики вказують, що спільної зовнішньої політики ЄС так і не з’явилося. Отже, поки що йдеться не стільки про подолання «міні-кризи» між західноєвропейськими країнами, і тим більше — не про масштабне подолання певного розходження в НАТО, але швидше — про спробу зменшити звучання цих дисонансів. Ситуація величезною мірою контрастує з тією, яка була під час косовської кризи, коли незважаючи на демонстрації протесту, країни-члени НАТО ухвалили рішення бомбардувати Югославію без схвалення цієї акції ООН. Тоді у політичних дебатах йшлося лише про те, що режим Мілошевича — антиморальний, і його потрібно покарати. Отже, моральність у політиці — річ дуже відносна. Небезсумнівними виглядають аргументи кожної з сторін дискусії — причому якось забулося, що все розпочалося з війни проти тероризму, в якій з самого початку про Ірак майже не йшлося. До того ж варто б визнати, що режим Саддама Хусейна — далеко не єдиний, що загрожує світовій безпеці і стабільності. Зміна, а часто й підміна акцентів і понять навряд чи можуть найкращим чином характеризувати Захід, який вже сьогодні не є єдиним цілим, навіть якщо виходити з теорії «революційної доцільності». Останні дискусії в ООН, НАТО, ЄС не свідчать про наявність якоїсь послідовності і системності в глобальній політиці сьогодення, окрім спроб адміністрації Сполучених Штатів заявити про себе як про єдиний центр прийняття світових рішень і спроб «старої Європи» протистояти цьому.
