Понад два століття тому внаслідок американської та французьких революцій з’явилася концепція природного права з її категорією невід’ємних прав людини. Проте майже два століття воєн, політичних та соціальних катастроф, а також деколонізації знадобилося для визнання цієї ідеї в усьому світі, принаймні, теоретично.
Спочатку ідея прав людини обмежувалася внутрішньою політикою. У сфері міжнародних відносин мала значення тільки влада, а не права: традиційна концепція державного суверенітету брала до уваги виключно владу, а саме контроль над народом та територією, охороняла державну владу, незалежно від методів її запровадження і того, чи була вона демократичною чи авторитарною.
Нюрнберзький процес над військовими злочинцями в Німеччині після Другої світової війни став першою важливою зміною в розумінні світом концепції суверенітету. Уперше в історії все керівництво держави постало перед судом за свої злочини в міру притягнення до відповідальності його представників та ставлеників.
Нюрнберзький процес та, паралельно, створення Організації Об’єднаних Націй та Загальної декларації прав людини свідчили про зростаючу важливість верховенства закону в міжнародних відносинах. Суверенітет вже не базувався виключно на владі, а все більше на законі та повазі до прав громадян.
Цей процес був значною мірою заморожений протягом п’яти десятиріч холодної війни. Але права людини та верховенство закону знову стали з’являтися у політичних темах Заходу, особливо після Гельсинської конференції з безпеки та співпраці в Європі і того, як нею скористалася адміністрація президента США Джиммі Картера, а також численні неурядові організації, які протестували проти такого поводження з радянськими дисидентами.
Наступним значним кроком стала поява концепції гуманітарного втручання після геноциду в Руанді та воєн на Балканах у 90 х рр. У результаті міжнародним правом було визнане «право на захист» від свавілля уряду та злочинів держави проти власного народу, хоч методи його насадження залишаються надто невизначеними.
Нарешті, ті ж самі події в політицi та міжнародному правi привели до створення Міжнародного суду. З його появою, внаслідок тривалого та страшного досвіду, основна ідея сучасності про те, що влада держави та її керівників повинна підпорядковуватись вищому закону, ставлячи таким чином права особистості над державним суверенітетом, зробила великий крок уперед.
Це сталося невипадково. В умовах тоталітарного виклику з боку фашизму та комунізму в XX столітті Європа та Сполучені Штати усвідомили, що верховенство закону, поділ влади та демократія рішуче визначають зовнішню політику та мають велике значення з точки зору міжнародної безпеки. Демократичні держави виявилися набагато більш мирними, ніж авторитарні режими та диктатури.
Але досягнутий прогрес знову знаходиться під загрозою. Підйом Китаю та відродження Росії свідчать про те, що економічний розвиток з одного боку та політична і культурна модернізація з іншого, необов’язково пов’язані між собою. Зокрема, захоплюючий економічний успіх Китаю, схоже, вказує на існування життєздатної авторитарної альтернативи Західній ідеї про те, що свобода, демократія, верховенство закону та ринкова економіка взаємопов’язані. Дійсно, приклад Китаю, здавалося б, свідчить про те, що виборча модернізація (так би мовити, модернізація а la carte) можлива, це дозволяє державам направляти свої зусилля тільки на ті елементи сучасності, як, наприклад, технологічний розвиток, економіку, інфраструктуру, політичні інститути та цінності, які їм подобаються.
Але модернізація а la carte є ілюзією. Її прихильники забувають досвід першої половини двадцятого сторіччя, коли авторитарна модернізація була випробувана як у Німеччині, так і в Росії, з катастрофічними наслідками.
У середньостроковій перспективі сучасність неподільна: її можна досягти або повною мірою, або взагалі не досягти. Глибокі технологічні та соціальні зміни, викликані силами сучасності, створюють напруженість, яку, зрештою, неможливо зняти без відповідних нормативних та інституційних рішень.
Китай і Росія сьогодні не є виключенням. Симптоми хвороби виборчої модернізації виразно простежуються в обох країнах у вигляді повсюдної корупції. Китай, наприклад, все більше стикається з проблемами в області експорту через недостатній контроль безпеки своєї продукції, що значною мірою є результатом корупції. Без свободи преси та незалежної судової влади ці проблеми будуть тільки зростати.
Поки ще не дуже пізно «керована» (що треба читати як «авторитарна») модернізація Росії також повинна буде визнати необхідність влади закону та ефективного поділу влади, в іншому випадку країна буде як і раніше залежати від цін на нафту та газ, загрузне в жорстокій боротьбі за владу, вплив та гроші. Більш того, ні нафтові та газові родовища, ні імперіалістична політика Росії не запобіжать її занепаду. Без ефективних демократичних інститутів друга спроба вибіркової модернізації Росії виявиться невдалою, так само як попередня в її радянському втіленні.
У глобалізованому світі XXI століття, де криза в одній частині світу розповсюджується, як лісова пожежа, на інші, виборча модернізація, заснована на придушенні конфліктів та напруженості, що породжуються модернізацією, швидше за все, буде ще небезпечніше. Дійсно, тоді, як найсерйозніші загрози для світу колись виникали внаслідок політики, сили та економічного суперництва, сьогодні вони все частіше беруть свій початок з регіональних та глобальних наслідків політичної та соціальної дезинтеграції стабільних країн, занепаду їхньої нормативної та інституційної систем i нових тоталітарних ідеологій.
Ось чому протистояння між так званими реалістами та ідеалістами в області зовнішньої політики, а також між прихильниками «жорсткої» та «м’якої» сили є справою минулого. Треба відмітити, що держави ще проводять традиційну політику, орієнтовану на індивідуальні інтереси. Але така політика буде не в змозі забезпечити мир та стабільність у майбутньому. У двадцять першому столітті права людини та безпека будуть тісно переплетені. Таким є результат глобалізації, а саме: взаємозалежність 6,5 млрд. чоловік в єдиній глобальній економіці та системі держав.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ та віце- канцлер Німеччини з 1998 по 2005 роки, лідер Партії зелених протягом майже 20 років.
