Конституційний суд Молдови ухвалив рішення про перерахунок голосів, відданих на парламентських виборах 5 квітня. За словами голови конституційного суду Думітру Пулбере, під час перерахунку протягом дев’яти днів будуть перевірені також списки виборців. Представники опозиції в Молдові стверджують, що до цих списків було включено імена давно померлих людей. Нагадаємо, що на парламентських виборах молдовські комуністи отримали 49,48% голосів, що дало їм 60 місць у парламенті зі 101. Для виборів глави держави необхідно, щоб за його кандидатуру проголосував 61 депутат. Якщо президента не буде обрано з трьох спроб, парламент буде розпущено, й у Молдові пройдуть нові вибори. Підсумки голосування були опротестовані опозицією; вуличні маніфестації призвели до заворушень, унаслідок яких було скоєно погроми в будівлях парламенту і президентської адміністрації.
Як оговтується Молдова після драматичних подій, що відбулися минулого тижня? Про це читайте в матеріалах нашого спеціального кореспондента Юрія Луканова.
У Кишиневі поховали учасника акцій протесту Валерія Бобка
За мною по сходах між добряче пошарпаними і, здається, ніколи не ремонтованими стінами піднімається якийсь чоловік. Я натискаю дзвінок потрібної мені квартири на третьому поверсі... Чоловік стає за мною та каже: «Це квартира номер 10. Вас запрошували?» Тут сьогодні відбувся похорон, на такі заходи приходять переважно родичі та друзі, а я — невідомо хто. Тому його питання можна зрозуміти. Двері відчиняє невисокий вусатий чоловік в окулярах і світлому костюмі. Вусань запитливо дивиться на мене: «Ви Юрій?» Очевидно, що це батько загиблого Віктор Бобок, з яким ми розмовляли по телефону. Його син, двадцятидворічний Валерій Бобок загинув на площі перед парламентом Республіки Молдова під час молодіжних протестів. Я потрапив на поминки.
Мене запрошують за уставлений наїдками й напоями стіл, розташований у невеличкій ще з радянськими меблями кімнаті метрів п’ятнадцяти. Ми з батьком покійного всідаємося між людьми і п’ємо сухе червоне вино за упокій душі його сина.
— Того дня син зателефонував і сказав, що йде до центру, — розказує 50-річний Віктор Бобок. — Він не казав, що на мітинг, а просто — в центр. А потім ми три дні його чекали. Дружина його Наташа теж перехвилювалася. А через три дні подзвонили й запросили до комісаріату поліції району Буюкань. Там мені сказали: «Вашого сина знайшли мертвим на Площі великих національних зборів». Там був прокурор району і, здається, майор поліції Іван Іванович — прізвище я не запам’ятав, — і вони повідомили, що порушено кримінальну справу за фактом убивства мого сина. Вони сказали, що це інтоксикація невідомим газом, — Віктор робить паузу, стримуючи сльози. — Моє припущення таке, що вони його взяли у відділення, там били і вбили, а тоді привезли на площу, кинули там і сказали, що він отруєний газом.
— Це невідомо, чи його вбили, це ще треба розбиратися, — каже літній чоловік, який сидить навпроти мене. Це дідусь загиблого, батько його матері, 75-річний Афанасій Чоб.
Я пригадую, що цього дня раніше на мітингу опозиції промовці розповідали, що кілька сот учасників заворушень заарештовані та що їх б’ють у поліції.
— Це моє припущення, — каже Віктор, — бо яка ще інтоксикація, коли в нього на лобі видно величезну травму, така велика ум’ятина? Звідки взявся якийсь невідомий газ?
Віктор відповідає на мобільний дзвінок чоловіку на ім’я Франтішек, каже, що його сина вбили й переходить на німецьку мову. Дідусь переходить на українську й, підбираючи слова, каже мені, що його мама — українка, родом із Могилів-Подільського району Вінницької області.
Віктор закінчує розмову й розповідає, що йому дзвонив чех із Німеччини, який тут робить бізнес, а Віктор його обслуговує як таксист на своїй машині. Німецьку Віктор знає на побутовому рівні, а вчив її в Німеччині. Там він із 1995 року працював на сільськогосподарських роботах. У Молдові роботи не було, і він, як чи не чверть населення країни, виїхав за кордон. Там він на тракторі отримав травму, і йому відрізали великий палець на правій нозі. «Добре, що не всю ногу», — каже Віктор. Зробили дві операції. Потім він переганяв старі машини до Молдови. Але уряд країни підвищив ввізне мито, й цим бізнесом займатися стало невигідно. Отже, два роки тому він повернувся й працює таксистом. Прагнув заробити на нову квартиру, але вона коштує десь 25—30 тисяч євро. Свою німецьку зарплату він мусив витрачати на сім’ю — дружину та двох синів. Дружина не працювала, лише трохи підробляла в’язанням. Отже, так і продовжували жити у квартирці загальною площею сорок метрів. Віктор з дружиною, молодший син Марчел, старший син Валерій із дружиною та півторарічним сином Деметрашем. «Тепер стало вільніше», — тяжко зітхає Віктор.
Валерій працював на базарі їхнього невеличкого селища Бубуєч, яке розташоване за два-три кілометри від Кишинева. Він не займався політикою, але дуже негативно ставився до комуністів, які при владі ось уже десять років.
— Вони довели країну до злиднів. У нас немає середнього класу, — пояснює Віктор. — Самі можновладці збагачуються. Беруть у свої руки все, а народу дають — нате вам, щоб ви не вмерли. Старі люди, може, й задоволені, бо їм пенсію без затримок стали виплачувати. Але ж пенсія ця мізерна, десь в районі п’ятдесяти-шістдесяти доларів. Ну, а молоді цього мало. Їм треба хорошу зарплату. Тому він пішов протестувати. Бо вони награбувалися й не хочуть віддавати награбоване. Невідомо, як буде далі... Мій другий син вчиться на архітектора. Він закінчить — і невідомо як. Він перший рік закінчує. Може, потім зміниться влада і, може, щось краще зроблять. Буде робота для молоді.
У сусідній кімнаті чути голосний дитячий плач. 22-річна вдова у чорній хустці кидається туди. «Це онук, — пояснює Віктор, — йому півтора року. Щось відчуває».
Приходять молоді люди. Віктор каже, що це прийшли копачі могили, їх треба нагодувати. Я звільняю місце за столом і починаю прощатися. Батько й дід загиблого виходять мене провести.
— Такого внука втратив! — Панас Чоб тисне мені руку, яка у його сімдесят п’ять років міцна, наче в молодого тренованого хлопця.
— Не вірю я, що вони розберуться і з’ясують правду, — сумно каже Віктор.
Увечері по телевізору повідомляють, що поліція заперечує факт вбивства Валерія Бобка. Вона продовжує наполягати на тому, що він був отруєний.
Сто мішків сміття виносить за день кожен прибиральник парламенту
Вперше у житті я зайшов у парламент і мене ніхто не перевіряв, ніхто не водив по моєму одягу спеціальним пристроєм, ніхто не пропускав мої речі через оглядову систему, яка просвічує їх наскрізь за принципом рентгену. Ми з колегою підійшли до поліцейського, який байдуже ходив біля входу. Той зателефонував кудись і дозволив нам пройти всередину. Можливо, спрацювало те, що я був із відомим у країни журналістом Всеволодом Чернеєм, який не лише пише аналітичні статті, а ще й світиться на телебаченні, й співвітчизники знають його в обличчя. А може, справа в тому, що парламент Республіки Молдова являє собою жалюгідне видовище. Він «дивиться» на центральну вулицю міста розбитими вікнами, обрамленими чорним «макіяжем» із сажі, — сліди від недавнього вогню досі залишаються. Якби не знати, що тут насправді відбувалося тиждень тому, то можна було б припустити, що законодавчий орган зазнав атаки військових формувань.
— Звідки ж протестувальники брали каміння? — спитав я, коли ми стояли у геть спаленому кабінеті на п’ятому поверсі й дивилися на Резидентатуру президента, себто на те, що в Україні називають Секретаріат Президента.
— А он подивіться, — показав Всеволод, — під парламентом земля покрита плитами, і вони виколупали їх із землі, розбили й отримали чудовий засіб, щоб кидати у поліцію й розбивати вікна.
Ми проходимо повз велику чорну пляму на паркеті. Всеволод каже, що тут розпалили вогнище. Всеволод перекладає написи на стінах: «Геть комуністів!», «Велика Румунія». Пояснює, що молодь вбачає вирішення багатьох проблем у возз’єднанні з Румунією, яка є членом Європейського Союзу. Тим часом це обговорюється лише на емоційному рівні, бо жодної реальної програми злиття двох країн не розроблено.
Ми натикаємося на зсунуті до купи меблі й поруч із ними бачимо сейф. У порожньому чорному від вогню сейфі сиротливо лежить брошура із програмою переможців недавніх парламентських виборів — Програму Комуністичної партії Молдови. «Не згадуйте про це в репортажі, — каже мій колега, — все одно не повірять і скажуть, що ви це вигадали — бо воно виглядає, наче спеціально». Він сідає в крісло і розглядає якісь папери, що валяються навколо. Він виявляє запит депутата Володимира Витюка до прокуратури містечка Бельці. Член парламенту писав, що до нього звернувся зі скаргою мешканець містечка Стоян В.І., парламентарій просив у прокуратури, аби вона розглянула заяву громадянина і про вжиті заходи поінформувала як скаржника, так і його самого. Ми не стали вчитуватися у суть скарги і пішли далі.
Зустрічаємо чоловіка, який тягне на плечі скручений килим.
— О, буде вдома сувенір на пам’ять, — жартую я.
— Ніяких сувенірів, — серйозно відповідає він, — тут поліція навколо. Вона стежить.
Бачимо чоловіка, який підмітає сміття, складає його у мішки, що їх виносять його товариші. Через деякий час він сам бере мішок і несе його вниз.
— Скільки мішків за день ви винесли?
— Мабуть, сто, але точно не рахував, — відповідає Андрій Бушала, якому в травні виповниться 51 рік. На моє прохання він короткими реченнями розповідає типову для тутешніх будівельників історію свого життя. Вродженець села, він закінчив будівельне профтехучилище і на початку вісімдесятих років минулого століття переїхав до Кишинева. Його фірма до останніх днів споруджувала діагностичний ветеринарний центр. Після того, як стався погром парламенту, їх перекинули на його ремонт, і зараз висококваліфікований електрик прибирає сміття. «Треба — значить треба» — знизує він плечима.
Причинами погрому парламенту він назвав боротьбу за владу, коли одні хочуть її утримати, а інші захопити. Він голосував за комуністів, бо йому сподобалася їхня соціальна програма. При цьому він вважає, бунтівників політики використовують як інструмент. Ми зайшли до кімнати, де зібралася бригада, в якій працює Андрій. Його колеги сказали, що на ремонті парламенту працюють десь сто сімдесят будівельників із різних організацій. Всіх їх відірвали від спорудження інших об’єктів. Андрій назвав погромників дебілами, через яких вони мусять тут «вкалывать». Він додав, що його діти ніколи б не брали в цьому участі, вибачився і пішов помитися.
Бригадою керує майстер Василь Стратулат, який має 22 роки і є значно молодшим від більшості робітників. Тим не менше, він користується авторитетом, зокрема, тому що вже майже має вищу освіту — вчиться на останньому курсі будівельного університету. Він вчиться на стаціонарі й працює одночасно. Дуже цінує свою роботу, бо більшість випускників вузів не має перспективи влаштуватися на роботу. Саме це він вважає однією з основних причин молодіжного бунту. Він повертався того дня з роботи і бачив події на власні очі. Йому було моторошно, коли учасники бунту стали кидати камінням у поліцейських і увірвалися до парламенту. Він вважає, що такі бунти будуть повторюватися, поки молодь не отримає перспективу у власній країні. Він погоджується, що за часів правління комуністів почали стабільно виплачувати пенсію. Але вона мізерна. Вона ледь-ледь дає можливість виживати. Його батьки — пенсіонери, колишні сільські вчителі, отримують удвох стільки, скільки він один. А його зарплата складає у перерахунку на долари близько трьох сотень. Василя підтримує чоловік років сорока п’яти і каже, що висококваліфіковані молдавани мусять працювати за кордоном на некваліфікованих роботах. Удома у них немає можливості влаштуватися. Він показує через вікно на поліцейських перед парламентом. Каже, що був одним із них, але його професіоналізм там не потрібний, і він став робітником. Його син уже працює за кордоном, а дочка вчиться в університеті і, ймовірно, теж поїде кудись. Назвати своє ім’я він відмовився.
Біля гори понівечених меблів на дворі зібралася інша бригада. Дізнавшись, що я журналіст, почали жартувати, мовляв, скажеш щось не так і відправишся на Колиму. «А на Колимі не так — тепло, як в Молдові», — сміється чоловік, який усівся відпочити у крісло ще радянського виробництва. Міхай Апостол, якому на око десь близько п’ятдесяти, розказує, що вони мають все вичистити і провести повний ремонт будинку. В нього на куртці помічаю червоний значок із серпом і молотом.
— Ви голосували за комуністів?
— Ні, мої батьки в селі голосували за них, бо вони їм пенсію почали виплачувати регулярно. Раніше були затримки по півроку. А за кого я голосував — це секрет.
— А чого значок комуністичний носите?
Міхай знімає його і чіпляє мені на сорочку.
Тут з’являється чоловік у цивільному одязі й дає зрозуміти, що журналістам тут робити нічого. Йому треба дати робітникам завдання на завтра. Мабуть, це державна таємниця, і журналісти мусили попрощатися й піти.
