Наприкінці цього тижня Джордж Буш, Жак Ширак і Герхард Шредер зустрінуться на скелястій землі Нормандії в ознаменування 60-ї річниці висадки союзних військ, з якої почалося визволення Європи. Багато експертів розглядають цю зустріч як своєрідний привід для «згладжування» гострих кутів у відносинах «старої» Європи та Сполучених Штатів. П’єр ЛЕЛЮШ і Крістоф БЕРТРАМ вважають, що лідерам потрібно скористатися моментом, щоб звільнитися від взаємної неприязні, що розділила партнерів по Північноатлантичному союзу через війну в Іраку.
Коли Сполучені Штати розпочали війну проти Іраку, що був під владою Саддама Хусейна, Франція та Німеччина справедливо попереджали, що вторгнення може призвести до ще більшого посилення нестабільності на Близькому Сході і зростанню загрози радикального ісламського тероризму. Але нині, коли Америка й очолювана нею коаліція довели свою нездатність самостійно забезпечити стабільність в Іраку, уряди Франції й Німеччини більше не можуть дозволити собі сидіти склавши руки і самовдоволено говорити: «А ми вас попереджали», — у той час як ситуація продовжує погіршуватися. Урядам обох країн зараз потрібно взяти серйозну і грунтовну участь у зусиллях з урегулювання, які тепер мають стати об’єднаними зусиллями Заходу.
Звісно, було б краще для всіх — у тому числі для Франції та Німеччини — якби нинішня, очолювана США, коаліція досягла успіху, та Ірак перетворився на оплот стабільності й прогресу на Близькому Сході. Проте хоч яким бажаним був би такий результат, тепер він навряд чи можливий (якщо він взагалі був можливий). Розділений Ірак, який воює сам із собою, став би справжньою катастрофою для регіону, для міжнародного авторитету Америки та для трансатлантичних взаємовідносин.
Якщо США доведеться відступити, визнавши свою невдачу, то ісламські терористичні групи проголосять історичну перемогу, що обіцяє Заходу подальше кровопролиття. Навіть більше: Америка може з горя знову звернутися до ізоляціонізму, звинувачуючи у своїй невдачі ООН та невірних європейських союзників.
Отже ставки в Іраку високі, і для європейців не меншою мірою, ніж для американців. Ось чому настав момент, коли навіть тим, хто з найбільшим скептицизмом ставився до політики США в Іраку, потрібно щось зробити у цьому плані. Жак Ширак та Герхард Шредер неодноразово заявляли, що події в Іраку є стратегічним викликом їхнім країнам. Проте, розуміння цього факту не привело до хоч трохи значних дій з їхнього боку.
Нещодавні заворушення в Іраку, навпаки, зміцнили позиції тих представників адміністрацій обох країн, які вважають, що зараз підстав для втручання їхньої країни ще менше. Як наймінімальнішу вимогу Франція й Німеччина висувають пропозицію, щоб адміністрація Буша відкрито визнала свою невдачу і попросила допомоги. Але така вимога не тільки наївна у світлі боротьби команди Буша за обрання на другий термін; немає жодної упевненості, що більшість європейських союзників Америки прислухалися б до заклику США про солідарність, якби такий заклик прозвучав.
Подивитися в обличчя загрозі, якою неспокійний Ірак є для Європи і для трансатлантичних взаємовідносин — означає припинити ці тактичні ігри. Передача влади в Іраку від очолюваної США коаліції іракському уряду й необхідність істотнішої участі ООН надає зараз шанс виходу з кризи та зобов’язує кожну зі сторін припинити позерство і підійти до справи виважено.
Зі свого боку уряди країн Євросоюзу повинні надати ООН — на втручанні якої в іракське питання вони давно наполягали — миротворчі війська, яких вона потребує для підготовки загальнонаціональних виборів в Іраку, запланованих на поточний рік, і попросити інших приєднатися до них у цьому. Персонал ООН під захистом американських морських піхотинців просто не в змозі впоратися з цією роботою. За згодою як США, так і нового керівництва Іраку, уряди країн Євросоюзу повинні також запропонувати організувати міжнародну конференцію за участю всіх сторін, зацікавлених у стабільності в Іраку, включно із сусідніми країнами, для вироблення стратегії та виділення ресурсів на запобігання руху Іраку до затяжного хаосу.
Якщо Європа діятиме, то задавати тон мусять Франція та Німеччина. Саме тому, що вони були проти війни, це зараз єдині країни, здатні відновити єдність дій Європи щодо забезпечення стабільності. Франція заявляє про свою особливу відповідальність за міжнародний порядок, але про те саме каже й Німеччина; лише кілька тижнів тому канцлер Шредер обгрунтовував прагнення Німеччини стати постійним членом Ради Безпеки ООН її готовністю взяти на себе такі обов’язки. З усіх регіональних криз, які існують сьогодні у світі, нестабільність в Іраку є найбільшою загрозою для міжнародного порядку.
Але Франція та Німеччина можуть також і перешкодити відповідальності Європи за міжнародний порядок і за солідарність зі США, які постали перед загрозою поразки в Іраку. Рішення — за ними. Настав час обом країнам зрозуміти, що наслідки їхньої бездіяльності можуть виявитися для регіону не менш серйозними, ніж для їхніх відносин із заокеанським партнером.
П’єр ЛЕЛЮШ — депутат Національних зборів Франції від Парижа і віце-президент Парламентської Асамблеї НАТО; Крістоф БЕРТРАМ — директор Німецького інституту міжнародних відносин і безпеки (SPW) в Берліні.
