Подія, на яку вже давно очікував світ, відбулася: край Косово без згоди Сербії проголосив державну незалежність, а Сполучені Штати Америки разом iз провідними країнами Євросоюзу визнали це самопроголошення. Визнали без санкції Ради Безпеки ООН, де Росія і Китай прогнозовано наклали вето на визнання одностороннього розлучення косоварів із Сербією.
Як і передбачалося всіма головними гравцями, цей сценарій розв’язання одного з найгостріших питань міжнародного життя, до якого так чи інакше готувалися всі без виключення суб’єкти міжнародної політики, розділив світ навпіл: на тих, хто визнав або висловив готовність визнати Косово, й тих, хто категорично заперечує. Що ж стосується клубу тих країн, які уникають прямої відповіді й намагаються виграти час за принципом: побачимо наслідки, а вже потім зрушимо в той чи інший бік, — вони більше нагадують відому сухопутну птицю, що ховає проблеми в пісок, ніж самостійну політичну силу. Особливо це стосується тих держав, що самі мають подібні фугаси, зариті або на кордонах, або на власній території. І навряд чи хитка невизначеність цієї спільноти хоч в якийсь спосіб впливатиме на подальший розвиток подій.
Чому ж цей прецедент так гостро зачепив увесь світ, що затамував подих в очікуванні наслідків? Чому по цьому питанні пролягла гостра лінія водоподілу навіть Євросоюзом, що має, на фоні обвалу старих імперій та розлучень багатонаціональних федерацій, найпотужнішу в новітній історії інтеграційну тягу? Чому принципові розбіжності щодо Косово поставили під сумнів солідарність країн НАТО, які й тут розділилися на два табори?
На поверхні проста відповідь — національний егоїзм.
Ті, що проти, цілком справедливо та, мабуть, далекоглядно накладають цю модель вирішення протиріч на свою країну або на регіон, стабільність якого життєво впливає на їхню власну безпеку. Адже відомо, що в світі існує понад двісті «сплячих вулканів», так чи інакше схожих на косовський. А більш як тридцять, може, ще більш готові до виверження, ніж стосунки між косовськими албанцями та сербами. Адже десятиріччями залишаються нерозв’язаними вузли цілої низки квазідержавних утворень, які розкидала історія майже по всіх континентах. Адже сторіччями не затухають національно-визвольні змагання за відновлення незалежності цілих народів, що мали в історії утиски і страждання, не менші за косоварів. Народів, які при цьому ніде в світі не мають власної державності, а відтак мають повні права на самовизначення за міжнародним правом, не кажучи вже про звичайну справедливість.
Другі, більш благополучні або гордо впевнені, що їх чорт мине, втомилися по всьому світу розводити конфліктуючи сторони, ставити між ними живі буфера, роками без найменших просувань умовляти непримиренних радикалів з обох боків та й ще за всі ці клопоти постійно, бюджет за бюджетом, нести чималі витрати. Ці — найвпливовіші в сучасному світі, на чолі зі Сполученими Штатами, вирішили зробити експеримент, хоч і всупереч міжнародному праву — розрубити один конфліктний вузол, а там подивитися, куди виведе крива: може, світ і проковтне заміну оонівського суду присяжних на однополярний трибунал.
Треті, які очікують від сильних цього світу персональних преференцій і сподіваються на особливе — привілейоване — ставлення до себе, сміливо змагаються за перші місця у хронології визнання Косово. Фактично, з ними і та отара ягнят, що мовчить.
Але найбільша небезпека полягає не в національній площині.
Цей прецедент по суті означає, що певна частина світу остаточно відмовляється жити за правилами і принципами, які були визначені міжнародною спільнотою після закінчення Другої світової війни. Адже відверте ігнорування Ради Безпеки ООН — це не що інше, як ліквідація фундаментальних засад світового порядку та Організації Об’єднаних Націй і, в кращому випадку, перетворення її на дискусійний форум з елементами благочинної діяльності.
Мабуть, ніхто не стане заперечувати тому, що механізми ООН відстали від розвитку сучасних міжнародних відносин і нових реалій, відтак не можуть ефективно обслуговувати розв’язання проблем, що постають перед світом. Так само очевидно, що деякі норми міжнародного права вже не можуть давати вичерпні відповіді на нову якість сучасних протиріч. Але будь-яке суспільство, і міжнародне тут не виключення, йде вперед — відтак закони, за якими воно живе, не можуть бути догмою, а тим більше — гальмом. Але будь-яке суспільство, якщо хоче уникнути негараздів, аби жити за новими більш досконалими правилами, змінює Закон, а не порушує його. При цьому, змінюючи цей Закон, розумна громада шукає максимальній внутрішній компроміс, бо добре знає, що нав’язування чи повне ігнорування опонентів рано чи пізно закінчується поразкою.
То що ми маємо у випадку з Косово? Заміну старих норм на нові — чи їхнє брутальне порушення? Поміж ким і ким досягнутий компроміс? Де і як наступного разу будуть проігноровані норми міжнародного права і ким? Тим, хто виріс із одягу ООН і для кого він вже став затісним? Чи, може, наступного разу плюне на Право той, хто до нього не доріс? А що як життя піде по траєкторії бумерангу? Невже за маленьким Косово так важко побачити густий і темний ліс, де навіть міжнародний тероризм може скинутися дитячими забавами?
А може, проблема Косово просто не мала іншого рішення і саме тут ми маємо справу з виключенням, без якого, як відомо, немає на практиці жодного правила? Невже не можна було розлучити сербів і косовських албанців за їхньою спільною згодою? Невже розв’язання внутрішнього конфлікту лежить у площині створення міждержавного?
Відомо, що немає такої проблеми, яку не можна розв’язати, — питання завжди в ціні. Якщо б була на те добра воля, насамперед — Євросоюзу, який пов’язав перспективу приєднання до своїх лав і Сербії, і Косово із зняттям протиріч між ними, саме ЄС ці протиріччя міг би зняти. Для цього було необхідно лише синхронізувати розлучення із інтеграцією, аби вони відбулися в один день. При цьому вкласти в цей синхронізований процес визначальні інвестиції. Тоді б це розлучення не сварило злиднями, а мирило добробутом, не встановлювало кордони, а відкривало їх. Невже колись до смерті посварена Європа на власному досвіді примирення і об’єднання запеклих і майже вічних ворогів не переконалася в ефективності плану Маршалла, щоб застосувати його філософію у регіональному масштабі Косово? Безумовно, тут витрати на підтримку демократичних реформ та інвестиційні ризики не йдуть у порівняння з витратами на будівництво прикордонних і поліцейських мурів та блокпостів. Витрати не порівняти, але і приз достойний — європейська стабільність на Балканах, за яку все одно рано чи пізно доведеться сплатити Об’єднаній Європі. І тут знову постає питання — якою ціною.
Але повернімося до наших ягнят.
Чи можемо ми тут, в Україні, в той чи інший спосіб замовчати руйнування ООН? Ми що, забули, як світ погодився із тим, що українська нація має право виступити одним iз фундаторів Організації Об’єднаних Націй? Незважаючи навіть на те, що вона не мала власної незалежної державності? Ми що, забули ту ціну, за яку отримали це унікальне виключення? Може, не ми сповна сплатили за це право і в Першій, і в Другій світовій війнах? То невже ця руйнація нас обходить боком?
Мовчатимемо?
А як обернеться для нас, українців, тут, у власному домі, прецедент несанкціонованого ООН, одностороннього відокремлення у незалежне утворення частини території держави, де більшість населення за національною ознакою належить до домінуючого етносу сусідньої країни?
І тут мовчатимемо?
Невже нашу мовчазну покору поважатимуть більше, ніж послідовність тих країн, що рішуче виступили на захист власних національних інтересів, таких як Іспанія, Румунія, Словаччина, незважаючи на думку і позицію своїх старших партнерів і по ЄС, і по НАТО? І чи будуть з нами надалі рахуватися?
Невже українська держава не продемонструє світові, що ми у цьому питанні займаємо чітку та зрозумілу позицію, як назовні, так і всередині країни? Невже у нашого уряду не вистачить мужності на захист національних інтересів заявити, що Україна не визнає незалежність Косово, проголошену у такий спосіб? Невже український уряд і надалі залишить наших вояків і правоохоронців у Косово, аби вони силою зміцнювали незаконне утворення замість того, щоб терміново і невідкладно повернутися додому?
Невже ми не бачимо, що у прийнятті таких принципових, якщо не доленосних, рішень знову, як і у випадку із «листом трьох» до НАТО, домінує закулісний синдром нашого уряду? Доки ми будемо терпіти тих, хто обов’язково тисне «демократичну» приставку до назви своїх посад, але робить заяви ім’ям України, не питаючи думку українського парламенту і навіть ігноруючи Раду національної безпеки та оборони України?
Доки доморощені чабани триматимуть українців за ягнят?
