Американо-британська коаліція повідомила про взяття Умм-Касра. Це вже четвертий Умм-Каср, захоплений із початку війни. Чорний гумор. Про війну. А точніше — про інформаційну війну. А ще точніше — про суперечливість повідомлень, які надходять з фронту. Джерела інформації при цьому у багатьох випадках цілком офіційні. Послухати іракське керівництво, і здається, що американо- британським військам до перемоги, як до неба пішим ходом. Подивишся на брифінги з Вашингтона — і виглядає так, ніби Ірак сміливо можна називати 51-м американським штатом. Журналісти стають заручниками часто неточної, а подеколи неправдивої інформації. Відповідно далекою від правди залишається й аудиторія, котра стає ще більшою заручницею подачі новин.
Схоже, що воєнні перемоги для сторін менш важливі, ніж перемоги інформаційні. Останні щонайменше дозволяють або запастися часом для справжніх перемог, або виправдати нібито тимчасові поразки. Якою є ситуація в Іраку нині? Американське керівництво переконує про швидке просування військ углиб Іраку. Іракське ж, навпаки, спростовує подані союзниками відомості і заявляє про втрати військ коаліції. За прикладами інформаційної війни на світових телеекранах далеко ходити не треба. 26 березня. Ірак повідомляє про влучення ракетою союзників у ринок Багдада. У результаті 14 іракців загинули. Сі-Ен-Ен і Бі-Бі-Сі присвятили ефірний час здогадкам і дискусіям — чия ж ракета помилися ціллю? Панарабський канал «Аль-Джазіра» не став вдаватися до зайвих коментарів, а просто показав наслідки «дружньої ракети» — зруйновані будинки і розірвані тіла. Не варто говорити, чий журналістський матеріал мав сильніший вплив на громадську думку. Інший приклад: повідомлення союзників про антисаддамівське повстання в Басрі. Поки західні мас-медіа намагалися перевірити інформацію офіційно, «Аль-Джазіра» спрацювала більш просто, але дієвіше, показавши спокійні вулиці другого за величиною іракського міста.
Зрозуміло, що жоден з урядів не визнає намагань контролювати інформаційні потоки. Але важко не помітити, як владні структури роблять все можливе, аби журналісти отримали лише «потрібну» інформацію. Журналістський супротив спричинює до відповідних наслідків. Американська авіація вже в перші дні спробувала блокувати державне телебачення Іраку, потім ціллю для ракет обрала міністерство інформації. Аналогічні кроки були вжиті Заходом і під час бомбувань Югославії. Не проходить, щоправда, така тактика з європейськими журналістами — зокрема французами, німцями, чиї уряди виступають проти воєнних дій в Іраку. Хоч це не означає, що вони працюють у країні безперешкодно. У четвер німецький журналіст Арнім Стот із громадської телекомпанії А-Ер-Де під час прес-конференції британських офіцерів заявив, що союзники створюють перешкоди для роботи мас-медійників із Франції та Німеччини. Але не надто привілейована робота і в журналістів із Британії та США. Цього тижня з американської Ен-Бі-Сі було звільнено Пітера Арнетта, через те що він дав інтерв’ю іракському державному телебаченню, допустивши при цьому низку власних коментарів. Із іракським керівництвом взаємовідносини у преси складаються не менш важко. Позавчора про призупинення трансляції із Багдада заявила «Аль-Джазіра», оскільки іракський уряд попросив одного із журналістів залишити країну.
Командування союзників заперечує факти дискримінації журналістів. Певні ж обмеження нібито повинні тільки вітатися «шукачами правди» заради їхньої ж безпеки. Щонайменше троє журналістів уже загинуло з початку війни. Ще кілька зникли безвісти. Загрози, справді, існують. Але хто повинен вирішувати ступінь небезпеки — журналіст чи представник протиборчої сторони? Які цілі переслідуються в цій інформаційній війні? Чи можна зараз говорити про якісь особливості інформаційної війни навколо Іраку? За відповідями «День» звернувся до експертів.
КОМЕНТАРI
Георгій ПОЧЕПЦОВ , доктор філологічних наук, професор, керівник Управління стратегічних ініціатив Адміністрації Президента України
Є простий варіант оцінки: перемагає той, чиї віде окадри превалюють в ефірі. Таким чином, висвітлення війни ведеться сьогодні більше очима західних кореспондентів, тому перемога у висвітленні саме на їхньому боці. Головні інформаційні потоки в цьому випадку на боці коаліції.
Особливістю цієї війни є більш довгий період її пропагандистської підготовки, оскільки вона є більш неадекватною очікуванням населення, ніж війни до цього. Це відповідно висуває більш серйозні проблеми в роботі з населенням нейтральних країн, а також з мусульманським світом. Другою важливою складовою є досить довгий характер цієї військової операції. Як правило, після двох тижнів вже починаються серйозні виступи «проти» в самій країні, що веде війну, в даному випадку — США і Великій Британії. Тобто виникає ще один серйозний «супротивник», який вимагає уваги пропагандистів.
Межа журналістських свобод у будь-якому варіанті буде існувати, оскільки правила мас-медіа ніколи не будуть співпадати з правилами/потребами військових, а на полі бою саме вони визначають правила гри. Отже, конфліктна ситуація з журналістами є нормою. Намагаючись уникнути її, створюють певні обмеження заздалегідь. Журналіст, який на них погоджується, отримує можливість бути на війні.
Тарас ПЕТРІВ , президент фундації «Суспільність», заступник директора Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка
Зрозуміло, що американські й британські журналісти передають здебільшого ту інформацію, яку отримують від офіційних джерел. Але й іракське керівництво при цьому не сидить склавши руки. Якщо згадати кампанію в Афганістані, то вона висвітлювалася все-таки більш однорідно: радісні афганці зустрічають визволителів — американських солдатів, афганки нарешті відчули подих свободи і скидають чадру. У випадку з війною проти Іраку вимальовується дещо інша інформаційна ситуація, спостерігаємо ширше інформаційне поле.
Будь-яка інформаційна війна спрямована на те, аби впливати на громадську думку. Вашингтон завжди намагався рахуватися із настроями свого населення, відповідно громадська думка в країні мала вплив на офіційну політику. Під час війни у В’єтнамі журналісти могли показувати справжню картину — страждання, біль, людські втрати. Вплив на громадську думку був настільки солідний, що адміністрація США мусила вивести війська. Між тим у 1983 році після подій у Гренаді журналістам протягом трьох тижнів не дозволяли висвітлювати того, що відбулося на острові. Нинішня війна якоюсь мірою є війною проти основних прав і свобод журналіста. Риторика владних представників, нібито вони змушені так робити, оскільки цього вимагає боротьба з тероризмом, вкотре доводить, що у світі прокручується хвиля обмеження журналістських прав. Дуже прикро констатувати, що початок XXI століття показав нам не розквіт демократії, а, навпаки, її обмеження. Рамки журналістських свобод, які вигадують представники урядів, впливають і на редакційну політику у мас-медіа. Ситуація з Пітером Арнеттом свідчить, що влада намагається тиснути на журналістику і суспільство в цілому.
Протиборчі сторони прагнуть якомога більше залучати журналістів до певних інформаційних операцій. Зараз спеціальні органи США намагаються подавати суворо дозовану інформацію, аби таким чином ізолювати журналіста від реальної ситуації. У свою чергу, іракське керівництво постійно влаштовує для журналістів «екскурсії» лікарнями, де лежать поранені, показує розбомблені будинки, загиблих людей. Шкода, але влада намагається використовувати журналістів як інструментарій у веденні інформаційної війни.
