Роки три тому на одних вашингтонських наукових зборах, де обговорювали, як Америці поводитися з Росією, я осмілився сказати наступне: «Чомусь усі говорять про те, як поліпшити відносини з Росією, тим часом як говорити потрібно про те, як їх зіпсувати».
Учені мужі й дами були приголомшені. Але я, як і раніше, вважаю, що нічого скандального або абсурдного не сказав. Фактично саме до цього закликають колишні лідери східноєвропейських країн у своєму колективному листі до Барака Обами, опублікованому днями в «Газете выборчей».
Цей відкритий лист став результатом глибокого розчарування візитом президента США до Москви. Візит цей ще на стадії підготовки викликав бурхливий сплеск активності по обидва боки океану. Публікувалися доповіді, влаштовувалися дискусії у «мозкових центрах», писалися відкриті листи, деякі з них нагадували слізне благання Ваньки Жукова: «Милий дідусю Костянтин Макарич!.. Пожалій ти мене сироту нещасну...»
Не обійшлося, як водиться, без склоки. Маститий політолог-русист Дмитро Саймс у «Независимой газете» вибудував конспірологічну версію, звинувативши своїх опонентів у співанні за вказівкою деякого таємничого диригента (називав він при цьому Березовського і «лобістів «ЮКОСа») і скопом обізвав їх «дрібною бісовщиною з російського напівпідпілля». У відповідь один із напівпідпільників (хтозна, що це таке) кореспондент «Коммерсанта» Дмитро Сидоров в інтерв’ю «Голосу Америки» від душі подякував пану Саймсу «за те, що він своєчасно виявив, але поки що не встиг ліквідувати троцькістсько-зинов’ївську групу».
Пан Саймс розгнівився не на жарт і вчинив в апаратно-бюрократичному стилі, однаковому що в Москві, що у Вашингтоні: зателефонував високому начальству на «Голос Америки». Начальство негайно почало розсипатися перед ним у вибаченнях, а інтерв’ю Сидорова негайно прибрало з сайту і з ресурсу «Голосу» в мережі Twitter.
Заразом видрали з корінням і всі сліди попереднього публічного діалогу Дмитра Костянтиновича з Дмитром Євгеновичем. Тексти, проте, залишилися в кеші Гугла і Яндекса — щоб стерти їх і звідти, пану Саймсу, вочевидь, не вистачило адміністративного ресурсу.
Але не в цих ексцесах справа. Важлива суть полеміки між так званими реалістами (прихильниками Realpolitik, до яких належить і Дмитро Саймс) і лібералами (проте в одному з текстів, опублікованих на англійській мові, вони називають себе «ліберальні росіяни»; це, доводиться вважати, не те ж саме, що «російські ліберали»).
«Реалісти» зазначають, що Америка повинна закрити очі на «свинцеві мерзенності» нинішнього російського режиму та будувати відносини з Москвою, виходячи з власних національних інтересів. Їхні опоненти стверджують, що це дуже вузький погляд на речі і що національним інтересам США відповідає саме підтримка ліберальних сил у Росії.
Але яким чином їх підтримувати, якщо вони самі цього не бажають? «Я з самого початку, — пояснював Леонід Гозман після аудієнції у Барака Обами, — не збирався ні про що його просити, ні про що його інформувати. Просити безглуздо — це наше. Інформувати не має сенсу...» Йому вторить Володимир Рижков, який також сподобився бесідувати з лідером вільного світу: «На мій погляд, звичайно, нам це жодної допомоги надати не може. Більше того, знайдуться пропагандисти, які почнуть кричати, що ми сходили у вашингтонській обком, який провів виїзне засідання в готелі «Рітц-Карлтон». Тож тут користі ніякої, крім шкоди».
Хочеться запитати добродіїв опозиціонерів: а навіщо ви тоді до нього ходили? Один із ключових елементів дискусії — стаття Лілії Шевцової з товаришами в Washington Post («ліберальні росіяни» — саме звідти).
Текст цей дуже вагомий і корисний. Він містить набір тез, з якими ми вже мали задоволення ознайомитися в інших статтях пані Шевцової: про те, що інтереси російських еліт не тотожні інтересам Росії, що представники правлячих кіл Росії інтегруються в західний світ на індивідуальній основі, разом із тим культивуючи в російському суспільстві настрої ізоляціонізму. Американській публіці знати такі речі було б добре. Однак у статті цій немає ніякого плану дій для США і Заходу загалом. Тепер такий план з’явився — він викладений у відкритому листі східноєвропейських політиків.
Варто зауважити, з деяких пір функціонери Євросоюзу та інших європейських структур, приїжджаючи до Вашингтона, досить голосно скаржаться на партнерів зі Східної і Центральної Європи: мовляв, уже дуже вони непримиренно налаштовані стосовно Росії, заважають домовлятися, каламутять воду, розгойдують човен. Лист у «Газете выборчей» таку оцінку підтверджує, але саме цю позицію я вважаю конструктивною і реалістичною, а позицію «реалістів» — ілюзорною.
Автори листа закликають Барака Обаму не вважати демократизацію і вестернізацію свого регіону фактом, що здійснився: колишній соцтабір політично нестабільний, у ньому ще все може статися, особливо якщо тиск Росії наростатиме, а підтримка з боку США слабшатиме. «Зі свого власного історичного досвіду, — пишуть вони, — ми знаємо різницю між тим, коли США вставали на захист своїх ліберально-демократичних цінностей, і тим, коли вони цього не робили... Якби на початку 90-х років перемогу отримали «реалістичні» погляди, сьогодні ми не були б у НАТО, а ідея цілісної, вільної та мирної Європи була б не більш ніж далекою мрією».
На думку авторів листа, Вашингтон повинен зробити низку конкретних кроків, у тому числі військово-політичного характеру, щоб підтвердити свої атлантичні зобов’язання і свою рішучість захищати демократичне завоювання народів Східної та Центральної Європи. Посилаючись знову-таки на власний історичний досвід, люди, які зіграли ключову роль у цьому завоюванні, переконані, що «рішучіша й принциповіша політика стосовно Москви не лише укріпить безпеку Заходу, але й, зрештою, направить Москву на шлях політичного співробітництва. Більше того, чим у більшій безпеці ми відчуватимемо себе як члени НАТО, тим простіше буде нашим країнам залучити Москву у взаємодію стосовно проблем, що представляють спільний інтерес».
Точніше не скажеш. Це саме те, що я мав на увазі: як тільки відносини з Росією будуть зіпсовані (якщо мати на увазі під псуванням принципову, тверду, а головне — консолідовану позицію Заходу), вони негайно почнуть поліпшуватися, причому з ініціативи Кремля. Цьому є багато історичних прикладів. А заклики «не дратувати гусей» — короткозора політика, гіркі плоди якої лідери Західної Європи пожинають із дня на день.
Самий політично значущий вчинок під час візиту Обами до Москви здійснив не Обама, а Гаррі Каспаров. Він не вважає, що від особистої зустрічі з президентом США «користі ніякої, крім шкоди», що просити президента про що-небудь «безглуздо» і інформувати його про російські справи «не має сенсу». Він знайшов і сенс, і користь — представив Обамі список переслідуваних та вбитих опозиціонерів і політв’язнів. І Обама його взяв.
Звичайно, за того прекраснодушного настрою в міжнародних справах, який демонструє президент США, від нього важко чекати адекватної реакції. Як показали і візит, і нещодавня програмна заява держсекретаря США Гілларі Клінтон, Росія просто відсутня в списку зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтона.
Але жест був зроблений, що називається, for the record — із занесенням у протокол. Це не «напівпідпілля». Тепер Барак Обама вже не зможе сказати, що не знає цих імен. Серед них, до речі, є й осуджені за обвинуваченням у шпигунстві на користь США. Якщо вони й справді шпигуни, нехай Обама обміняє їх, як робилося в давнину, на Олдріча Еймса і Роберта Ханссена, які відбувають довічне ув’язнення в американських в’язницях. Якщо вони не шпигуни, нехай чітко скаже про це. У минулі часи обмінювали й політв’язнів на шпигунів.
Сьогодні список Каспарова, на жаль, можна доповнити новими іменами. Це вбита чеченська правозахисниця Наталія Естемірова. Це й ненароджена дитина ув’язненої нацболки Тані Харламової, якій вона не встигла дати ім’я. На фоні таких подій, що стали в Росії рутиною, слова, сказані Обамою в інтерв’ю газеті, журналісти якої гинуть при виконанні професійного обов’язку, — про те, що він підтримує «мужню ініціативу президента Медведєва зі зміцнення верховенства закону в Росії», — віддають витонченим лицемірством. Можливо, тепер він обачніше вибиратиме вислови для дифірамбів.
