Незважаючи на те, що Вашингтон заперечує існування системи «Ешелон», Європарламент з 1997 року присвятив їй дві доповіді. Вперше про шпигунську суперсистему, яка об’єднує новітні інформаційні технології, що їх мають у своєму розпорядженні спецслужби цілої низки країн, заговорили у 1988 році. Тоді американська газета «Плейн ділер» надрукувала статтю про прослуховування телефонних розмов сенатора-республіканця Строма Термонда. А 1992 року газета «Обзервер» опублікувала дані про шпигунство британської розвідки проти організацій «Міжнародна амністія» та «Християнська допомога». У 1999 році представники спецслужб Австралії та Нової Зеландії заявили про участь цих країн у системі «Ешелон».
Угоду про спільну роботу з встановлення глобальної системи перехоплення і передачі електронних сигналів Національне агентство безпеки США і розвідслужба Великої Британії уклали ще на початку холодної війни — 1947 року. Перша версія «Ешелону», в створенні якої взяли участь також Канада, Австралія і Нова Зеландія, з’явилася в 1971 році й шпигувала переважно за СРСР та країнами Варшавського Договору, а також Китаєм і Північною Кореєю. По закінченні «холодної» війни мережа стала працювати проти держав-парій — Іраку, Ірану і Лівії, стежити за міжнародною організованою злочинністю, зокрема наркоторгівлею, відмиванням грошей і терористичними організаціями. Вважають, що сьогодні, за допомогою розгалуженої мережі супутників, наземних станцій стеження і комп’ютерів, «Ешелон» здатний перехоплювати близько трьох мільярдів повідомлень на день, пише Бі-Бі-Сі. Якщо ви зателефонували по звичайному або мобільному телефону, надіслали факс або повідомлення електронною поштою, «Ешелон» запросто може вас «засікти». З цілком зрозумілих причин це непокоїть Європарламент, депутати якого вважають, що інформація може бути використана для промислового шпигунства. Існує думка, що за допомогою «Ешелону» спецслужби США, «накопавши» компромату, зірвали декілька великих контрактів європейських фірм, що пізніше дісталися американським компаніям. Штати цю інформацію ніколи не підтверджували, але й не спростовували.
Нинішнє ж небажання американських посадовців та співробітників спецслужб зустрічатися з депутатами Європарламенту багатьма вже розцінено як неготовність спростувати очевидні факти — мовчазна міна у шпигунській грі.
