Уявіть, яку реакцію викликало б повідомлення про те, що президент Джордж Буш пропонує призначити своїм послом у НАТО Джона Болтона. Ні, з професійного або інтелектуального погляду до Болтона не може бути ніяких претензій. Можна не погоджуватися з його жорстко неоконсервативними поглядами, які багато кому здаються жахіттям й мало не розпалюванням війни, але, принаймні, він не боїться прямо говорити те, що думає, й не повертає з обраного шляху. Якщо навпроти вас сидить Болтон — ви точно знаєте, чого від нього чекати, й ні на які сюрпризи вже не розраховуєте.
Проте минулого тижня, коли президент Росії Володимир Путін призначив постійним представником при НАТО свого давнього союзника Дмитра Рогозіна, все дипломатичне співтовариство в єдиному пориві витріщило очі. Ті, хто знає Рогозіна по Москві, називають його екстремал-націоналістом. Насправді ж Рогозін — досвідчений політик, який вивчав журналістику в Московському державному університеті, а потім став на чолі прокремлівської партії «Батьківщина».
З другого боку, коли Буш призначив Болтона постійним представником США при ООН, той привіз iз собою чимало політичного баласту. Така ж ситуація й у Рогозіна в НАТО: за ним уже тягнеться шлейф політичних заяв, що заздалегідь обкреслює його позицію. Він — не друг Північноатлантичного альянсу, і, як і Путін, з глибокою недовірою ставиться до його розширення на Схід iз залученням до нього країн колишнього Варшавського договору. Там, де західні лідери бачать лише можливість покласти край віковій традиції внутрiшньоєвропейських воєн і встановити стабільність на всьому просторі від Атлантики до Уралу, багато хто в Росії вбачає лише бажання непрошеними залізти на її поріг. Сам Рогозін назвав ставлення НАТО до Росії «колоніальним».
Іншими словами, в нас уже тепер складається досить чітке уявлення про те, які позиції він займатиме, починаючи з весни, коли остаточно прийме справи. Новий постпред Москви явно не буде простим вартовим, що подеколи викрикує: «Стій, хто йде?» — він при нагоді не зупиниться перед тим, аби взяти рушницю й приготуватися до стрільби. Що стосується питання про майбутній статус Косова, яке ще чекає свого вирішення, він уже неодноразово говорив, що боротиметься за захист сербських інтересів — Росія, ніби згадуючи 1914 рік, знову позиціонує себе як захисниця слов’ян, — і якщо вважатиме, що інтереси Белграда хтось утискає, сидіти в кутку й гризти нігті він, звісно, не стане.
За місяць край Косово збирається оголосити про свою незалежність, і у цьому його, швидше за все, підтримають США, Велика Британія, Франція та Італія. Після цього в НАТО утвориться справжня «гаряча точка»: західні дипломати недвозначно дають зрозуміти, що, всупереч позиції Словенії, намагатимуться залучити Сербію до структур Європейського Союзу, а згодом і Альянсу. Вибухонебезпечні ідеї такого роду лише зайвий раз переконають Рогозіна в тому, що західний альянс «загрався» й що з його країною намагаються розмовляти з позицій, як він сам висловився, «гри мускулів».
Неважко зрозуміти, чому він так вважає. Сьогодні НАТО — це головний альянс європейських країн, і коли до його арсеналу додасться й протиракетний щит Буша, він стане ще сильнішим. Це, до речі, ще одна сфера тертя: США вважають цю систему необхідним засобом захисту самих себе та своїх союзників від будь-якого ядерного нападу, особливо з боку «деструктивних держав», росіяни ж виступили проти її будівництва, називаючи його непотрібною провокацією, що змінить баланс сил і поставить під сумнів спроби Росії самою стати світовою наддержавою.
Власне, цей останній пункт і є тим головним, що не влаштовує Росію. Після закінчення холодної війни її вплив на континенті неухильно падав: імперія розвалювалася, й колишні колонії Варшавського договору одна за одною — спочатку Угорщина, потім Польща — впали в обійми Заходу. Росіяни залишилися самі, скривджені й розлючені.
Певний час новий стан справ практично нічим не загрожував світовому порядку, оскільки російська держава залишалася напівзруйнованою, а економіка нагадувала не Волл-стріт, а, швидше, Дикий Захід. Потім прийшов Путін, нафта почала дорожчати, — й ось Росія вже не просто на шляху до відновлення, а майже досягла того становища, якого прагне, — становища країни, що знову може посуперничати зі Сполученими Штатами.
Кульмінація протистояння настала влітку минулого року: Путін наклав мораторій на виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі. Це був агресивний крок, який знову змусив пригадати про привида холодної війни в Європі. Його прихильники у військових колах хочуть піти ще далі й на хвилі економічного відродження оновити свої застарілі арсенали. Реально це означає, що вони прагнуть збільшення витрат на армію, вкладень у технічні розробки й закупівлі новітніх систем озброєнь.
Неважко здогадатися, що цього ж прагне й Рогозін. Коли він з’явиться в Брюсселі, у НАТО вже матиме поняття про те, з ким їм доведеться мати справу — з класичним ведмедем, який заявив минулого тижня: «У цей критичний момент для нашої Вітчизни патріоти просто не можуть стояти осторонь».
Тревор РОЙЛ — редактор дипломатичного відділу газети The Sunday Herald.
