З одного боку, публікація стосовно того, що три балтійські країни увійдуть до НАТО, могла бути пробним каменем, покликаними вивчити російську реакцію. Її поки що немає, хоча, напевно, найближчим часом Москва знайде спосіб дати знати про свою позицію. Досі ця позиція виглядала як іще не до кінця визначена й зафіксована. З одного боку, президент Путін кілька разів заявляв, що Росія не може ні загальмувати, ні пришвидшити розширення НАТО, і опиратися цьому не буде. Це було сприйнято на Заході як можливий сигнал того, що Москва дійсно визнає, що нічого з розширенням НАТО вдіяти не може, сприймає це як факт. Голова президії Ради зовнішньої та оборонної політики Росії Росії Сергій Караганов у розмові з «Днем» говорив, що Росії взагалі варто було б замислитися над вступом до НАТО — оскільки, коли неможливо протистояти процесу, то потрібно його очолити. У той же час у Москві заявляють, що Росія продовжує ставитися до розширення НАТО негативно, оскільки це зачіпає російські інтереси. В Москві зі зміною керівництва держави припинили розмови про «червону лінію» розширення НАТО, але, очевидно, зовсім не забули самої теми.
Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон практично у всіх своїх публічних виступах останнього часу незмінно підкреслював важливість тісної співпраці між Росією та Альянсом, передусім у боротьбі з тероризмом, але водночас наголошував на тому, що про вступ Росії до НАТО не йдеться. За пропозицією прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера розглядається питання про новий формат співпраці між НАТО та Росією, у тому числі за допомогою створення нового органу (Ради). Однозначно вирішено, що Росія при цьому не матиме змоги користуватися правом вето або чимось подібним на рішення, що приймаються Альянсом.
В тому, що стосується Словенії та Словаччини, здається, жодних розбіжностей між 19-ма країнами-членами НАТО виникати не повинно. Словенія, як багато хто визнає, реально давно була готова до вступу, справу гальмувало лише те, що ця невелика країна знаходиться на Балканах. Іще простіше справа із Словаччиною. Вона не запрошувалася до членства в НАТО в першій хвилі розширення Альянсу виключно тому, що Захід відверто не бажав ухвалювати важливих політичних рішень із тодішнім словацьким прем’єром Владіміром Мечіаром. При цьому деякі аналітики наголошували на тому, що із вступом Польщі, Угорщини та Чехії і невступом Словаччини в загальній системі безпеки утворюється лакуна, що є нелогічним.
Балтійські країни, здається, свій вибір також зробили ще давно. Рига, Вільнюс і Таллінн за найменшої нагоди намагалися підкреслити свою належність до Заходу і західних інтеграційних інституцій — тому питання про власне безпеку тут виглядало вже до певної міри другорядним (враховуючи, що сусідні з ними Фінляндія та Швеція не поспішають розставатися з нейтральним статусом). Просто створюється прецедент — колишні радянські республіки свідомо й спокійно стають складовими частинами здавалося б, зовсім іншого простору. Щоправда, відсутність реакції Москви зумовлена загальними змінами в світі після 11 вересня — в інших умовах Латвії, Литві та Естонії, очевидно, довелося б іще почекати. Бо далеко не всі країни-члени НАТО бажали дратувати Росію.
Можна спостерігати й відсутність повного консенсусу серед членів НАТО і стосовно двох інших країн-претендентів: Болгарії та Румунії.
Румунське питання — особливо цікаве в даному контексті, оскільки воно існує з попередньої хвилі розширення НАТО. Румунія і Болгарія, як балканські країни, мали б зараз привертати найбільшу увагу з боку НАТО. При цьому вступ Румунії завжди активно лобіювався Францією, а віднедавна — і Туреччиною. Головнокомандувач Об’єднаними збройними силами НАТО в Європі генерал Ролстон, який нещодавно побував у Бухаресті, заявив, як повідомили інформагентства, що Румунія є важливим фактором стабільності в Південно-Західній Європі, і саме з цього погляду являє собою інтерес для НАТО. За його словами, рішення про запрошення тієї чи іншої країни носитиме політичний характер, але при цьому буде враховано як геостратегічне положення, так і фінансово- економічні реалії країн-кандидатів. Генерал м’яко натякнув, що Бухаресту іще треба попрацювати над відповідністю всім вимогам, що висуваються НАТО до країни-кандидата, які багато в чому схожі на Копенгагенські критерії членства в Європейському Союзі: демократичний устрій, конкурентноздатна ринкова економіка, а також — військова реформа, певний рівень витрат державного бюджету на оборонні потреби. І крім цього — відсутність будь-яких територіальних суперечок з країнами-сусідами. У румунському випадку йдеться про Україну — Київ, у принципі, спроможний загальмувати членство Румунії до вирішення проблеми проходження лінії державного кордону та розмежування континентального шельфу та виключної економічної зони на Чорному морі. Румунія, як зазначають українські експерти, при цьому поводить себе на переговорах з Україною так, нібито їх успішне завершення — не в її інтересах.
Українська позиція щодо подальшого розширення НАТО на Схід висловлювалася неодноразово й навряд чи буде змінюватися найближчим часом. Київ не вбачає жодної загрози в тому, що нові країни регіону приєднуються до спільної зони безпеки. Щоправда, якщо кілька років тому у Києві серйозно розглядали можливість приєднання в майбутньому України до НАТО не як до військово-політичного блоку, а саме як до євроатлантичного механізму безпеки, то тепер більше говорять про необхідність активізації співпраці з Альянсом. Хоча слова про інтеграцію до євроатлантичних структур знову після певної перерви з’явилися в лексиконі українського керівництва.
Залишилося, як завжди, визначити деталі: чим саме хоче бути НАТО у найближчій перспективі, наскільки це відповідатиме риториці про новий етап, як це співвідноситиметься зі створенням Європейських сил швидкого реагування. І взагалі, наскільки очевидним буде перетворення одного з найважливіших інструментів холодної війни на щось інше, яке б влаштовувало всіх по обидва боки Атлантики. А також — чого саме Україна й НАТО мають право очікувати одне від одного в нових умовах.
