Дискусії, що тривають навколо введення міжнародних сил на територію південного Лівану, майже повністю зосередилися на тому, які країни й організації — НАТО, Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй — нададуть війська. Це, звичайно, важливе питання, але справжня проблема стосується змін, які має зробити Ізраїль в обмін на введення цих сил і враховуючи ризик такої місії.
Жодні міжнародні сили просто не захищатимуть Ізраїль від ракет угрупування «Хізбалла» в той час, як Ізраїль продовжує свою поточну стратегію. Зрештою, нещодавнє загострення конфлікту в регіоні, принаймні частково, є наслідком цієї стратегії. Якщо міжнародні сили просто дозволять уряду Ехуда Ольмерта й надалі слідувати за наміченими планами, то країни, що надають війська для міжнародних сил, розглядатимуться не лише як такі, що схвалюють ізраїльську політику, але й як ті, що замішані в її провалі.
Засуджувати стратегію Ізраїлю як помилкову не означає потурати діям ХАМАСу чи «Хізбалли», або заперечувати право Ізраїлю на самооборону. Це просто означає вказати на те, що має бути очевидним: спроби Ізраїлю знайти вирішення своїх проблем безпеки в односторонньому порядку (незалежно від того, що це: захоплення, виведення військ чи розмежування) провалилися.
Захоплення в односторонньому порядку без будь-яких зобов’язань відносно життєздатної палестинської держави лише породило інтефаду й терористів-смертників. Одностороннє виведення військ з Сектора Газа без попереднього створення місцевої влади для підтримки порядку призвело лише до відновленої інтервенції. А «стіна безпеки», що мала передбачити одностороннє розмежування, може стримати терористів-смертників, але не сучасні ракети того типу, які наразі використовує «Хізбалла».
Поки єдиний урок, який, здається, виніс Ізраїль зі своїх невдалих стратегій, полягає в тому, що він має розширити й посилити використання сили в односторонньому порядку: повторно захопити Сектор Газа, розорити Ліван і загрожувати Сирії й непрямо Ірану, який згідно з натяками ізраїльського уряду, приклав руку до організації нещодавньої кризи.
Однак, не треба бути далекоглядним, щоб передбачити, що використання більшої кількості сил не дасть великої безпеки Ізраїлю. Політика бомбардування цивільного населення з метою підштовхнути їх лідерів до дії нагадує прийоми терористів, це лише пiдвищить позицiї радикалів і збильшить їхню народну підтримку. Це не приховає той факт, що Ізраїль вичерпав односторонні варіанти.
Досі Ізраїль не бажав визнавати цей факт. Натомість його керівники сподіваються, що міжнародні сили в південному Лівані забезпечать захист північного Ізраїлю, надавши йому свободу дій для того, щоб в односторонньому порядку розібратися з Сектором Газа та Західним Берегом, одночасно зв’язуючи міжнародне співтовариство зобов’язаннями щодо провального принципу односторонніх відносин Ізраїлю.
Приєднуватися до таких міжнародних сил на таких умовах було б безвідповідальним. Країни, що надають війська, виглядали б, як такi, що недвозначно підтримують Ізраїль, тим самим втрачаючи всю довіру з боку противників Ізраїлю. Вони також ризикнули б бути залученими до поновлення ізраїльських операцій проти «Хізбалли» та її заступників. Але найважливіше, що вони відмовилися б від того, що може бути останнім шансом сприяння встановленню загального миру.
Отже, важливою умовою для створення міжнародних сил для Південного Лівану й приєднання до них має бути поновлення Ізраїлем свого зобов’язання щодо «карти доріг» і переговорів з палестинцями для створення життєздатної палестинської держави. Ставлячи перед собою таку мету, він має вступити в переговори з демократично обраними палестинськими представниками. Щоправда, такі переговори будуть важкими й, можливо, не увінчаються успіхом. Але це більше не може служити аргументом проти дипломатії тепер, коли ізраїльський принцип односторонніх відносин ще раз довів, що він є стратегічним глухим кутом.
Тільки той Ізраїль, який серйозно прагне до безпеки через взаємну згоду, а не той, що хоче указом нав’язати свою безпеку сусідам, може бути партнером у міжнародних спробах налагодити стабільність у Лівані та за його межами. Звичайно, деякі країни, й не в останню чергу США, виступатимуть проти того, щоб така повна зміна в ізраїльській політиці стала умовою для створення міжнародних сил, і згоди в НАТО, ЄС чи ООН може бути не досягнуто або, якщо цьому призначено статися, Ізраїль може просто відмовитися від виконання таких умов.
Обидві перспективи будуть досить вагомими причинами для того, щоб взагалі триматися подалі від цього проекту. Створення міжнародних сил для південного Лівану має сенс лише як інвестиція в регіональний мир, а не як додаток до поточної стратегії Ізраїлю.
Крістоф БЕРТРАМ — колишній директор Німецького Інституту Міжнародних Відносин і Безпеки (SWP).
