Деякі аспекти зовнішньої політики України завжди привертали неабияку увагу широкої громадськості, а іноді і ставали предметом запеклих внутрішньополітичних дискусій. Одна із таких дискусій відбулася минулої п’ятниці під час програми «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на телеканалі «Інтер». Сподіваюся, вона була корисною для телеглядача з погляду кращого розуміння, чим живе і як працює сучасна українська дипломатія.
Серед іншого під час телепрограми прозвучав закид з приводу нібито упередженого ставлення МЗС до діяльності попереднього Кабінету Міністрів та приховування тексту виступів міністра від широкого загалу. Сподіваюся, мені вдалося показати, що упередженості з мого боку немає. Є тільки сум з приводу того, що в попередні роки Україна на міжнародній арені часто страждала від роздвоєння і навіть «розстроєння» політичної риторики, коли вголос казала одне, мала на увазі друге, а робила третє. Якби цього не було, то не доводилося б нині українській дипломатії відновлювати репутацію України як міжнародного гравця, слова якого не розходяться зі справами.
Що ж до закиду у зайвій закритості, то на додаток до англомовного тексту мого публічного виступу в одному із лондонських політологічних центрів — Chatham house (саме про нього йшла мова), який вже два місяці розміщений на веб-сторінці МЗС, та відеозапису, який було розміщено на веб-сторінці цього центру, з люб’язної згоди газети «День» і на особисте прохання шановного Григорія Михайловича Немирі пропонуємо його український переклад.
Я усвідомлюю, наскільки пильно численні експерти спостерігають за подіями в Україні після президентських виборів. Якоюсь мірою на зміну «втомі від України» прийшла «українська інтрига». Проте думки з цього приводу розходяться, як і завжди. Дехто бачить цю «інтригу» в позитивному світлі, дехто — в негативному.
Чим далі на Захід, тим сильніший негатив. Із цього погляду Велика Британія як один із західних форпостів ЄС є, можливо, найбільш доречним місцем, аби сформулювати низку важливих месиджів з боку української влади.
Тому з вашого дозволу скорочу компліментарну частину свого виступу і перейду до головного.
Президентські вибори 2010 року стали віхою у сучасній історії України. Країна підійшла до межі, коли слова вже більше не мали значення. Надто довго ми говорили правильні речі, але не робили правильних справ. Реформи проголошувалися, але не здійснювалися. Пуста прозахідна риторика застосовувалася на Заході, пуста партнерська демагогія — на Сході. Пусті реформаторські заклинання нагромаджувалися в публічному житті, тим часом як нестримна корупція поїдала національні ресурси. Інфляція обіцянок спричинила девальвацію політики. На жаль, останні кілька років стали кульмінацією цього процесу, частково внаслідок разючого контрасту між висотою обіцянок помаранчевої революції та глибиною політичної деградації, що прийшла після неї; частково через те, що попередній Кабінет Міністрів погруз у небаченому досі політичному цинізмі. Частково ж через те, що вибори-2010 розвивалися для них за сценарієм «пан або пропав», коли всі обмеження політичної відповідальності було втрачено та ігноровано. Дозвольте мені бути відвертим: економічна політика попереднього Кабінету була безвідповідальною. Брехня стала його мовою. Міжнародна допомога конвертувалася в тіньове передвиборне фінансування. Втім, що посієш, те й пожнеш: або політик виконує свої політичні обіцянки, або від нього відвертаються виборці.
Саме це й трапилося на виборах 2010 року. Попри масштабну, фінансовану з бюджету демагогію народ України відмовив у довірі тим, хто обіцяв йому так багато, а зробив так мало.
Віктор Янукович, навпаки, виграв ці вибори в результаті чесної кампанії, заснованої на прозорій та тверезій політичній платформі.
Він апелював до головних тривог українського електорату: стан економіки, стабільність, утома від політики. Проводячи межу між новою та старою владою, він дав обіцянку зосередитися на економіці, бути впевненим і чесним.
Час, коли державна політика України формувалася ідеологами, завершився. Зараз вона формується прагматиками, які зважують кожен крок на своєму шляху з точки зору економічних інтересів та оцінки політичних ризиків.
На жаль, ризики, успадковані від попереднього Кабінету, були чималими. Тільки фінансово спроможна влада може бути націленою в майбутнє. Проте творити плани на майбутнє — це найважча справа, якщо шия у зашморгу. А зашморг — це дуже влучне визначення того економічного середовища, яке виникло в результаті українсько-російських «газових домовленостей» січня 2009 року. Слід визнати, це була блискуча угода для Росії. Але й смертний вирок, який навис над Україною.
У зв’язку із підписаними Україною та Росією у Харкові угодами, які передбачають подовження дислокації російського Чорноморського Флоту в Криму в обмін на знижку ціни на газ, прозвучало багато похмурих оцінок. Не буду заперечувати: то були важкі переговори та болючі поступки. Проте це не був кінець світу з точки зору української незалежності. Радше це був кінець ілюзій. Харків став високою ціною, яку ми заплатили за нікому не потрібні та деструктивні сварки з Росією, що їх ми дозволяли собі роками, хоча не мали права дозволити навіть на день. Це був день протверезіння для української зовнішньої політики та нашої самооцінки. І це був сигнал про те, що віднині український патріотизм буде вимірюватися політичною відповідальністю, а не шаленою росієфобією.
Критики харківських домовленостей роблять дві помилки: (а) вони забувають, що першочергова функція кожної влади полягає у виплаті зарплат та пенсій — і не у віддаленій перспективі, а зараз. Крім того, (б) за політичною метушнею навколо російського Чорноморського флоту вони, як правило, не бачать, що падіння ціни на газ дало Україні передишку, якої вона потребувала. А також шанс для реформ, яким ми не забарилися скористатися.
Пам’ятаючи з недавнього минулого, наскільки швидкоплинною є післявиборна ейфорія, нова влада з першого дня взялася до роботи. Створення комітету з реформ, швидке прийняття державного бюджету, ухвалення закону про держзакупівлі, закону про функціонування внутрішнього ринку газу, підготовка проекту Податкового кодексу... Це лише короткий перелік недавніх здобутків України.
Для повноти картини додайте сюди арешти високопоставлених корупціонерів та дерегуляцію цілих галузей шляхом скасування до 94% державних ліцензій. Складіть це докупи — і ви побачите те, чого Україна досі ще не мала: владу, здатну (а) формулювати дієву державну політику та (б) втілювати її в життя. Нарешті в Україні почала реалізовуватися хоч якась політика, і більшість українського народу схвалює це.
Ці та інші кроки були лише провісниками того, яка впевнена сила керуватиме країною в наступні роки. Хотів би скористатися цією нагодою, аби ще раз дати дуже чіткий месидж: Україна залишиться вірною демократії та свободі слова. Проте часи, коли демагоги кидали націю в хаос та нестабільність, завершилися. За нормальних умов свобода та ринкова економіка стають перевіреним рецептом успіху, а не безладу. Нова влада може і буде створювати такі умови.
Попри негаразди економічної кризи, Україна нарешті спроможна взяти під контроль власний розвиток, зробити свою зовнішню політику більш націленою на результат, прагматичною та прив’язаною до реалій.
Очевидно, що «перезавантаження» відносин США та ЄС із Росією не було простою заміною гасел. Його значимість набагато більша. Це «перезавантаження» являло собою логічне, давно назріле та багато в чому неминуче переключення парадигми європейської політики з конфронтації на співробітництво.
Україна має бути вдячна долі за цю зміну вітрів. За своєю природою вона більш придатна для того, щоб об’єднувати, ніж розмежовувати. Вона є житнім полем, а не полем битви. Крім того (зараз уже можна про це сказати), глибоко неправильним було для нас погоджуватися із припущенням Збігнева Бжезинського, що Україна є якимсь магічним ключем до «імперського статусу» Росії. Зі всією повагою ставлюся до цього відомого політика, але останні роки спростували цю гіпотезу з усіх можливих точок зору.
Згладивши напруження Схід-Захід, Україна розвивається в унісон із рештою світу. Будучи життєво пов’язана як із Росією, так і з розширеним ЄС, вона в історичному плані неминуче знайде компроміс між цими двома світами. Особливо в умовах, коли антагонізм між ними припинився. Звідси нова формула зовнішньої політики України: євроінтеграція та європеїзація паралельно із повним обсягом прагматичної, дружньої співпраці з Росією.
Україна обрала європейську модель розвитку і залишається вірною їй. Ми називаємо її європейським вибором. У будь-якому іншому виборі було б набагато менше сенсу, оскільки ЄС був (і все ще є) єдиним еталоном справді успішного демократичного, вільного суспільства в нашому регіоні. З другого боку — і це ще один важливий урок останніх років — «цивілізаційний вибір» є радше внутрішнім, ніж зовнішнім. Він полягає у глибокій внутрішній трансформації. Він зводиться до двох речей: економічного успіху й вірності європейським цінностям.
Зізнаюся, відсутність чіткої перспективи членства в ЄС досі важко сприймається багатьма українськими єврооптимістами. Так само, як ЄС ніколи не було легко з Україною, Україні ніколи не було легко з ЄС. Просте, здавалося б, очевидне питання перспективи членства займало величезну частку діалогу Україна-ЄС, але все ще залишається невирішеним.
Це з одного боку. А з другого — ми усвідомлюємо непросту ситуацію, в якій опинився ЄС. Йому потрібний буде час, аби перетравити першу і другу хвилі розширення, а також майбутнє приєднання Балкан. Євросоюзові буде потрібний певний час на роздуми, аби дати низку важливих відповідей на питання щодо власного майбутнього, в тому числі щодо майбутнього процесу розширення. Україна не заважатиме цим роздумам усе новими політичними вимогами щодо її європейської перспективи. Навпаки, ми спробуємо сприяти появі нових відповідей, намагаючись бути більш успішними та орієнтованими на результат, ніж у добу «втоми від України».
Маємо намір зосередитися на тому, що є відчутним та важливим для українського платника податків: на Угоді про асоціацію (включно із зоною вільної торгівлі) та безвізовому режимі. Україна має намір здійснити ті ж кроки та виконати ті ж домашні завдання, як і інші європейські нації на їхньому шляху до Угоди про асоціацію. З другого боку, ми сподіваємося, що ЄС поставиться до цього питання як до політично важливого, а не бюрократично рутинного.
Позицію Британії щодо відносин Україна-ЄС важко переоцінити. Вся Європа — як всередині ЄС, так і за його межами — спостерігає за Лондоном, очікуючи від новообраної влади свіжого вітру та неортодоксальних підходів. Україна не є винятком. Власне, тому я й тут.
Велика Британія традиційно відома своєю здатністю до нестандартного мислення. Саме це і потрібне, аби дати новий поштовх відносинам Україна-ЄС. Проблема цього діалогу полягає в тому, що в той час як Україна є зацікавленою та прагматичною, ЄС виглядає тільки прагматичним. Якщо ЄС справді зацікавлений у тому, аби Україна стала частиною Єдиної Європи, він має знайти кращий спосіб виразити цю зацікавленість, ніж просто знизувати плечима кожного разу, коли потрібні компроміс та розуміння. Саме тут британське незалежне мислення може стати в пригоді.
Якщо уявити Європу як таку собі книжкову полицю, то книжки із назвами «Україна» і «Велика Британія» стоять з обох країв і замикають європейський ряд. Наші держави — це західний та східний форпости Європи. І ніщо не символізувало б європейську єдність краще, ніж успішне українсько-британське партнерство. Попри всі злети і падіння новітньої історії України, існує багато прикладів, наскільки плідною може бути ця співпраця. І якщо попередні роки постійного політичного безладу в Україні не давали вам активно співпрацювати із цією частиною Європи, то зараз прошу тримати її в полі зору: під проводом нового Президента справи можуть почати змінюватися на краще.
Не спокушайтеся на передчасні висновки так званих проєвропейських сил в Україні. Ці сили мали державу у своєму розпорядженні протягом п’яти років, але не наблизили її ні на йоту до Європи. Отже, з їхнім сприйняттям щось не так. І, можливо, нова влада врешті-решт не така зла, як вони затято заявляють із самого початку.
Нації роблять свій вибір залежно від того, що для них найкраще і найприродніше. Для мільйонів українців нема нічого більш природного, ніж партнерство із Росією. Партнерство, засноване на родинних узах і дружбі людей. Партнерство, засноване на випробуваних, сторічних економічних зв’язках. Партнерство із нацією, яка має найчисленнішу і найдинамічнішу українську діаспору світу.
Крім того, ще один важливий висновок останніх років полягає в тому, що без нормалізації відносин із Росією ні євроінтеграція, ні європеїзація України не мають справжнього шансу. Європеїзація «в пику» Росії, якої прагнуть деякі українські радикали, не є ні можливою, ні бажаною, ні реалістичною з погляду життєвих інтересів України.
Я можу безкінечно пояснювати, чому «перезавантаження» відносин України з Росією є так само природнім, як і «перезавантаження» цих відносин з боку США та ЄС. Проте я усвідомлюю і те, що вас цікавить не так сам факт перезавантаження, як його міра. Хотів би запевнити: керівництво України чітко усвідомлює межу між близьким партнерством та втратою суверенітету. Цю межу ми в жодному випадку не перетнемо. Крім того, аби бути вже зовсім відвертим, і як міністр закордонних справ, і як недавній український посол в Росії, я не бачу особливих спроб російського керівництва заманити Україну до якогось неорадянського геополітичного утворення. Реалізуючи власний модернізаційний порядок денний, Росія має достатньо своїх проблем, аби брати на плечі ще й інші перехідні економіки регіону.
Хоча українсько-російські відносини останніх років характеризувалися загальною напруженістю, у переліку проблем була лише одна, в якій справді не можна було знайти компромісу: прагнення України до членства в НАТО. Проте рішення новообраного Президента різко змінити курс у питаннях євроатлантичної інтеграції було спричинене не позицією Росії. Причин було декілька, головна з яких — позиція виборців України.
Віктор Янукович побудував свою президентську кампанію на державницькій платформі, яка передбачала формулювання нового порядку денного у внутрішній політиці, який би не зациклювався на найбільш суперечливих питаннях. Дискусія за і проти НАТО була одним із таких питань. Контрпродуктивна для зовнішньої політики, ця дискусія була з практичної точки зору шляхом у нікуди (рівень суспільної підтримки членства в НАТО ніколи не перевищував 30%). Тому проголошення позаблокового статусу стало болючим, але необхідним рішенням — як із погляду зовнішньополітичних інтересів, так і з погляду збереження єдності нації.
Адже, попри свою культурну та ідеологічну строкатість, в Україні мешкає група населення, яка складає переважну та абсолютно стабільну більшість — працьовиті люди, які живуть від зарплати до зарплати. Хоч би де вони мешкали і хоч би якою мовою говорили, вони всі по суті хочуть одного й того ж: стабільної роботи, завершення нескінченної політичної драми, миру із сусідами, європейської перспективи для своїх дітей та верховенства права у внутрішньому житті. Такою була обіцянка Президента Януковича. Він має і бажання, і силу виконати цю обіцянку.
Дозвольте завершити на більш особистій ноті. Тільки вчора я завершив візит до Китаю. Переконаний, вам знайоме це почуття: підйом «китайського дракона» просто заворожує. Це ніби спостерігати за народженням нової зірки.
Гуляючи вулицями Пекіна чи Шанхая, неминуче починаєш думати про майбутнє Європи. Чи вистачить їй снаги тримати крок із цим економічним «драконом»? Одна річ абсолютно очевидна — для цього Європі знадобиться вся сила й усі ресурси, які в неї є у наявності.
Україна, Росія та інші пострадянські держави — це європейський ресурс, який залишається здебільшого все ще не задіяним і який не можна більше ігнорувати. Згоден, що мати з ними справу часто непросто. Але ігнорувати їх —іще більш затратно, особливо у тривалій перспективі.
«Місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються», — так сказано у Біблії. Європа, розділена на ЄС і не-ЄС, матиме фундаментальний дефект і буде далека від дефініції «єдина». І все ж таки я щиро сподіваюся, що спільним зусиллями ми створимо Єдину Європу, яка буде єдиною не лише на папері.
