Досить евфемізмів!
Антон БУТЕЙКО, колишній перший заступник міністра закордонних справ, Надзвичайний і Повноважний Посол України (екс-посол України в США, Румунії):
— Які зараз відкриваються перспективи перед Україною щодо розвитку відносин із НАТО? Що мав би робити Київ, аби максимально скористатися новими зовнішньополітичними шансами?
— Перспективи зараз є винятково сприятливими. Помаранчева революція змусила Брюссель переглянути своє ставлення до українського народу і демаркувати свою довіру до його прагнень. На Заході зараз існує високий ступінь довіри до Президента Віктора Ющенка. Тепер важливо, аби ще й урядовий механізм, який зараз твориться, показав бажання йти до стандартів НАТО та ЄС. У цьому зв’язку потрібно виконувати двосторонні документи й доводити декларації конкретними результатами.
— Я особисто здивований, що поки що немає Плану дій щодо членства між Україною та НАТО. Уже варто зупинити проголошувати евфемізми на зразок того, що Україна прагне до європейської та євроатлантичної інтеграції. Настав час чітко висловлюватися про те, що Україна хоче бути членом і ЄС, і НАТО, тому що це відповідає національним інтересам України й тому що це вимагається нормативним актом, схваленим Верховною Радою ще 1993 року.
Україна повинна робити прості політичні речі. А саме — зробити державу демократичною. Також, передовсім, необхідно провести нормальну агітаційну роботу з роз’ясненнями про те, що являє собою НАТО. Тому що противники НАТО, які є в Україні і за її межами, настільки засмітили розуміння в українському суспільствi того, чим є НАТО насправді, що важко собі навіть уявити. Згадайте, людина, яка обіймала посаду прем’єр-міністра упродовж двох років, а потім стала кандидатом у президенти України, не зуміла прорватися крізь пелену антинатовських стереотипів. Вона заявляла, що вступ до НАТО спричинить шкоду ВПК України. Більшого абсурду не можна придумати. Очевидно, що колишній прем’єр-міністр не зміг отримати інформацію від своїх радників, бо інакше він такого не говорив би. Адже Україна у свій час працювала над тим, щоби брати участь у тендері на виробництво і продаж своїх танків Туреччині — члену НАТО. Він мав би знати, що ВПК України продавав відповідну військову продукцію іншому члену НАТО — Греції. Тому зараз найважливіше дати об’єктивну інформацію суспільству про справжню роль і обличчя НАТО в сучасних умовах. Однозначно треба виходити з того, що вступ до НАТО не є самоціллю, а є найсприятливішим і найефективнішим інструментом надання безпеки України, забезпечення демократії, свободи, верховенства права й заможного життя. Тому затримка навіть на один день проголошення наміру вступу до НАТО та подачі заявки відсуває перспективу українського народу стати іншим.
— Ви сказали, що влада повинна припинити декларувати евфемізми. Що змушує новий уряд вдаватися до них, коли мова заходить про НАТО (а особливо про членство в Альянсі)?
— Я думаю, у цій ситуації певна частина людей ще не увійшла нормально «в тему». І вони, мабуть, занадто оглядаються на можливу негативну реакцію Росії. Вони ігнорують те, що відповідно до документів ОБСЄ кожна держава має забезпечувати свою безпеку у той спосіб, який вона вважає необхідним — чи самостійно, чи в будь-якому блоці. Під цими документами стоїть підпис і Росії... Тому ніхто не може заперечувати такого права України. Я думаю, що українські керівники розуміють важливу роль НАТО, однак оглядаються на ту громадську думку, яка до цього часу продовжує сприймати Альянс крізь призму радянських темних окулярів. Тому вони є надто обережними в цьому плані. На мою думку, треба робити більший акцент на роз’ясненні, що таке є НАТО і що воно дає Україні, ніж на обережності, аби не роздратувати великого сусіда. А великий сусід має однозначно усвідомити, що демократична Україна — член НАТО та Євросоюзу — є набагато вигіднішою для майбутнього Росії та співпраці між українським та російським народами, ніж коли б вона була тоталітарною.
Це прагматичне усвідомлення має поступово входити у високі кабінети Кремля. Якщо Україна буде в НАТО, то це буде найбільшою гарантією того, що проти Росії не вживатимуться жодні дії з боку Альянсу. Між українцями і росіянами дуже тісні стосунки, а тому наші представники ніколи не пішли б на якусь авантюру проти Росії. Хоча на це Альянс не здатен і так!
— До чого може призвести така «обережність»?
— До втрат у плані наближення українського народу до кращих перспектив. Не декларувати чітко своєї позиції — означає породити певні сподівання впливових російських кіл. Відповідно вживатимуться й інструменти впливу на Україну. Якщо росіяни абсолютно чітко зрозуміють, як вони зрозуміли позицію балтійських країн, то і ставлення буде абсолютно прагматичним і нормальним. Відповідно вони сприйняли й заяву Польщі про вступ до НАТО. Колишній російський президент Борис Єльцин був змушений піти на визнання такого права Варшави. На той час існувала абсолютно достовірна, як на мене, інформація про те, що Єльцин погодився на членство Польщі в НАТО саме в обставинах, коли екс-президент Лех Валенса поставив перед Кремлем умову: або ми створюємо блок із Україною, або ми вступаємо до НАТО. Єльцин тоді вирішив, що для Росії вигідніше приєднання Польщі до НАТО, ніж допустити, аби Варшава та Київ створили окремий альянс. Це старе психологічне сприйняття. Нині має переважати психологія не конфронтації, а психологія співпраці. І Україна, й Росія, й НАТО мають будувати свої відносини на засадах співробітництва.
— Вам не здається, що в обережності нової влади в Україні більшу вагу має не російський, а передвиборний фактор? Маю на увазі парламентські вибори 2006 року. Адже досі не можна сказати, що Віктор Ющенко аж занадто звертав увагу на російську думку — принаймні цього не було помітно при формуванні нового уряду...
— Тут справді комплекс факторів. І я не кажу, що російський — головний. Однак питання призначення прем’єра є не таким значним, як питання майбутньої безпекової архітектури в цьому регіоні. Тому, на мою думку, цей момент відіграє більшу роль, аніж елемент виборчої кампанії... Хоча він, звичайно, присутній у цьому контексті. Призначенням прем’єра, зрозуміло, Віктор Ющенко продемонстрував, що старі підходи, коли нам має хтось призначати керівників держави чи уряду, пішли в минуле. Росія, скажімо, не визначає, якого президента має обирати Франція... Так само й у випадку з Україною. Відбувається нормальний процес становлення прагматичних, конструктивних відносин між Україною та Росією. На це ми маємо всі орієнтуватися! Забути про те, що тільки Росія впливає на Україну. Ми не повинні також забувати, що Україна є потужною державою, яка здійснює великий вплив на те, що діється в Росії. Саме демократична Україна може стати найпотужнішим чинником демократичної трансформації російського суспільства, аби воно йшло не до тоталітаризму, а до демократії. Це все більше починають усвідомлювати й у Європі, у Брюсселі. Ми повинні також це чітко розуміти.
— Ваш прогноз: коли Україна може вступити до НАТО?
— Я вважаю, що у цьому зв’язку Україна сьогодні перебуває на багато вищому ступені готовності, ніж, скажімо, у свій час була Румунія (коли приймалося рішення про приєднання до НАТО). Тому ми можемо робити заявку на вступ до Альянсу хоч сьогодні. Заявка в цьому випадку не є якимось інструментом негативу. Це інструмент швидкої трансформації України в напрямку демократії, в напрямку будівництва заможного життя українських громадян, а не в напрямку того, щоб стати частиною загальноєвропейського опудала для людей.
«Причина відмов полягає не в нас»
Олександр ЧАЛИЙ , колишній Держсекретар МЗС із питань європейської інтеграції:
— Президент Ющенко зробив досить сильні й, на мій погляд, навіть несподівані заяви щодо відносин України з НАТО. Однак країни-члени Альянсу, на жаль, не мають консенсусу щодо чіткого визначення статусу України як учасниці НАТО. Причини цього є об’єктивними — це геополітичне розташування України між НАТО та іншим блоком колективної безпеки — країнами Ташкентського договору під егідою Росії. Оскільки країни-члени НАТО, насамперед Франція та Німеччина, розглядають Росію як ключового стратегічного гравця в європейській безпеці, вони дуже обережно ставляться до будь-яких дій, які, на їхній погляд, можуть змінити баланс безпеки на європейському континенті.
Так, членами НАТО стали інші сусіди Росії — Польща та країни Балтії. Але ми не можемо порівнювати їх із Україною в контексті її значення в системі безпеки європейського континенту з погляду її розмірів, потенціалу, географічного розташування. Мені здається, Україна повинна дуже серйозно подумати над формулою своєї безпеки. Ми повинні зрозуміти, що наразі ми є й залишаємося країною позаблоковою й нейтральною, й нам потрібно опрацьовувати альтернативи. Нам потрібно серйозно працювати з Росією, Францією, Німеччиною при допомозі нашого стратегічного партнера США, щоб переконати їх, що можливе включення України до НАТО не зачіпатиме питання безпеки Російської Федерації. В цьому контексті я би звернув увагу на нещодавню заяву Сергія Лаврова про те, що Грузія й Україна не є більше сферами впливу РФ. Мені здається, треба зафіксувати її як нову доктрину РФ, яка, можливо, дає нам деякий шанс.
Віктор Ющенко, на жаль, не отримав у Брюсселі відповіді, як не отримував її попередній президент Леонід Кучма. Нам слід перестати шукати причину того, що нам не кажуть «так», у нашій хибній політиці. Слід зрозуміти, що причина полягає не тільки й не стільки в нас. Нам слід шукати інші шляхи, а не битися лобом у двері, закриті не з нашої волі — адже ми почули «ні» від ЄС і НАТО, незважаючи на нашу революцію, серйозні заяви нового керівництва.
Настав час для дуже серйозної інтелектуальної дискусії про те, якими мають бути кроки України з огляду на її національні інтереси. Треба вирішити, як Україна може належним чином гарантувати свою безпеку, якщо в нас немає перспективи членства в НАТО й ми не хочемо повертатися до системи колективної безпеки, яку очолює Росія. В цьому контексті, мені здається, популярними стають ідеї позаблокового статусу, який ми вже маємо. 1995 року, у зв’язку з тим, що ми відмовилися від ядерної зброї, ядерні країни в Будапештському меморандумі дали нам гарантії територіальної цілісності й безпеки. Гарантами є як Росія, так і країни-члени НАТО. Нам треба подумати, як підсилити цю формулу. Останні події в Брюсселі свідчать: спрощена формула про те, що попередня влада чула «ні», бо була поганою, не спрацьовують. Незважаючи на високу оцінку, яку дають команді Ющенка на Заході, коли йдеться про справи, в основу кладуть реальні геополітичні інтереси головних гравців. Ми повинні їх зрозуміти й не намагатися змінити, а знайти формулу, яка б зробила нас суб’єктами, а не об’єктами в цій грі.
«Українське керівництво отримало серйозне домашнє завдання»
Євген МАРЧУК , лідер Партії Свободи:
— Як видно iз заяв Президента України Ющенка та лідерів Північноатлантичного альянсу, останній саміт Україна — НАТО не приніс жодних несподіванок. Найімовірніше, обидві сторони виявилися не готовими до практичного просування в співпраці й обмежилися суто символічними знаками та обнадійливими заявами.
Чи то команда Ющенка за короткий термін не встигла серйозно підготуватися до саміту, чи то не змогла проговорити на двосторонньому рівні з провідними країнами можливість переходу України в режим «Плану дій про членство» (ПДЧ), чи то міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров під час перебування в Києві сказав Ющенку щось таке, що не дозволило останньому проявити очікувану ініціативу.
Не можна виключати, що вельми досвідчена бюрократія штаб-квартири НАТО та досвідчених лідерів країн НАТО стримали їхню готовність до підтримки переходу України на новий рівень співпраці з Альянсом. Імовірно, посольства цих країн в Українi інформують про те, що поки що відсутні переконливі докази того, що команда Ющенка зможе провести через парламент низку обов’язкових гострих законопроектів.
З іншого боку, вони не можуть ще оцінити ефективність команди Ющенка у виконавчій владі. Обмежившись протокольно приємними реверансами одне одному, сторони, по суті, констатували те, чого досягла попередня влада. Показовою в цьому значенні є згадка генсека Схеффера про те, що є надійна база активної співпраці України з НАТО. При цьому він згадав Хартію про особливе партнерство, План дій і Цільовий (річний) план, які були розроблені та прийняті під час президентства Л. Кучми. Викликає певний подив згадка про те, що тепер є нова стратегія співпраці Україна — НАТО, хоча, як відомо, її прийняла Рада національної безпеки й оборони України ще в 2002 році. Саме цією новою стратегією Україна — НАТО й передбачається приєднання України в майбутньому до цієї ефективної системи колективної оборони й безпеки.
Якщо при цьому згадати, що протягом останніх двох років Україна підписала та ратифікувала Протокол про сприяння країни- хазяйки операціям НАТО, а також Договір про готовність надання стратегічної транспортної авіації для перекидання вантажів і персоналу НАТО, ініціативу України про участь в операціях НАТО «Активні зусилля» в зоні Середземного моря, розробила та представила Стратегічний оборонний бюлетень, підтриманий партнерами по НАТО, виникає запитання: в чому ж полягають нові або взагалі ініціативи команди Президента Ющенка на останньому саміті?
Це, звісно, можна пояснити тактичними інтересами, кон’юнктурою цього питання на внутрішньому політичному ринку. Проте, з погляду стратегії, це виглядає як відсутність проробленої на експертному рівні ініціативи українського керівництва. Зрозуміло, що формування нової влади, брак часу, складність самої проблеми не дозволили команді Ющенка опрацювати таке дуже складне питання на двосторонніх рівнях зі столицями країн НАТО.
Можна тільки дивуватися, що ідея про так званий Трастовий фонд при лідерстві США для фінансування знищення великої кількості застарiлих звичайних озброєнь в Україні видається як щось нове. Ця українська ініціатива була запропонована і країнам НАТО, і безпосередньо керівництву військового відомства США ще влітку минулого року. Зрозуміло, що лідери НАТО гальмували ці ініціативи України з політичних міркувань, головним чином через їхнє ставлення до президента Кучми, приберігаючи їх як «подарунок» новому керівництву України.
Безумовно, рух шляхом євроатлантичної інтеграції — складний і внутрішньо суперечливий процес для України, пов’язаний із російським чинником. У російських ЗМІ останнім часом з’явилися матеріали, де вперше однозначно стверджується, що можливий вступ України до НАТО, навіть у майбутньому, становить загрозу національним інтересам Росії. Як приклад наводили ймовірні ситуативні картинки, пов’язані з базуванням Чорноморського флоту Росії в Криму, розраховані, головним чином, на обивателя, який перебуває під впливом колишніх стереотипів стосовно НАТО.
Насправді трикутник «Україна — НАТО — Росія» дуже складний для реалізації. НАТО, тобто Європа i США, не пiдуть не серйозне загострення вiдносин iз Росiєю через євроатлантичну iнтеграцiю України.
Політична підтримка України лідерами країн НАТО — це дуже важливий і приємний для України чинник. Найімовірніше, він сприятиме процесу євроатлантичної інтеграції України. Це вселяє надію на прискорення цього процесу. Проте в практичному значенні все це лише хороші сигнали та хороші символи. Не більше.
Важка рутинна повсякденна робота в цьому напрямі для нової української влади може виявитися не такою вже й результативною, як декларовані нею бажання. Швидше за все, керівники країн НАТО, та й штаб-квартири цього Альянсу, і собі ставлять таке запитання. Їм потрібен час, щоб пересвідчитися в ефективності команди Президента Ющенка. До того ж, за час президентських виборів і в період формування нової влади Україна суттєво знизила темп руху в євроатлантичному напрямку. І що особливо важливо, практично припинена інформаційна робота на рівні державних структур із роз’яснення населенню України, що в дiйсностi являє собою сьогодні НАТО.
З усього видно, що нинішнє українське керівництво не має чіткого уявлення, як практично балансувати євроатлантичну інтеграцію з розширенням і поглибленням співпраці з Росією.
Можна сказати, що на останньому саміті Україна — НАТО українське керівництво отримало серйозне домашнє завдання. Від того, як воно з цим впорається та скільки витратить на це часу, залежатиме глибина довіри лідерів Альянсу до українських намірів. Можна припустити, що НАТО іспитує команду Ющенка на ефективність так само, як воно іспитувало команду Кучми на щирість намірів.
