За античних часів, коли розбещеній знаті набридло дивитися трагедії з імітацією смерті на сцені, було вигадано нову розвагу: засуджений до смерті злочинець запрошувався на роль приреченого героя. Йому пропонувалося загинути красиво, на миру, під крики глядачів — падаючи Ікаром з величезної висоти або бути убитим під час дії в образі іншого персонажа. П'єси грали різні. Кров і смерть у них стали справжніми. Народ натовпом валив на це видовище.
У театрі військових дій, у трагедії «Косово» ми — натовп. Дійових осіб і виконавців всього лише троє: роль приреченого грає Косово, головні партії ведуть Америка й Росія. По суті, війна на Балканах почалася із з'ясування: хто впливовіший у Європі — Вашингтон чи Москва. У суперечку вплуталися мусульмани, не бажаючи втратити можливість створення свого повпредства на європейській території. Все це назвали етнічним конфліктом. Етнос від конфлікту гинув. Головні персонажі ні фізичних, ні матеріальних втрат не понесли. Навпаки, на балканській трагедії побенкетував військово- промисловий комплекс. Ніші, що звільнилися в області світового туризму і легкої промисловості, стали здобутком конкурентів. До війни адріатичне узбережжя приносило біля $6 млрд. за сезон. Югославські взуття й текстиль славилися доброю якістю. На місці фабрик, що виробляли ці товари, тепер руїни. Їх розбомбили на самому початку війни. На Адріатиці до позаминулого року відпочивали лише натовські та оонівські офіцери, відновлюючи сили для подальшої боротьби за мир на Балканах.
Після авіаційних бомбардувань Горажде 1995-го тими ж літаками НАТО, але за згоди Ради Безпеки ООН, установлення миру пішло швидкішими темпами. Закінчилося — виборами, невдоволенням результатами виборів і Косово. Але за цей період часу США з власної ініціативи відбомбили Ірак, чим примусили відступитися Саддама Хусейна. Америка, схоже, увірувала: кращий спосіб примирення сторін — бомбардування. Поведінка Сполучених Штатів викликає острах. Створюється враження, що Вашингтон зараз почувається єдиним і повноправним господарем світової спільноти. Він на свій розсуд страчує, як у випадку з Іраком і Косово, або милує, як у ситуації з іншими гарячими точками, якi поки ще не зазнали бомбардування. Він керує НАТО і вказує місце ООН.
Охолодити миротворчий чад США намагається тільки Росія. На жаль, Москва на початку косовського конфлікту зайняла абсолютно проімперську позицію, зарахувавши «братів сербів» до «братів слов'ян» і намагаючися спекулювати на ідеї слов'янської взаємодопомоги за принципом: наших знову б'ють. Якби все відбувалося не поспіхом, Росія цілком могла б заручитися підтримкою Франції, Англії чи іншої великої європейської держави, тут би вже йшлося не про війну амбіцій, а про протистояння союзу прогресивної частини світової спільноти союзові інтервентів. Москва вирішила всі пальмові гілки миротворців залишити собі. Внаслідок спроби на погрозу відповісти погрозою (озброїти армію Мілошевича й розмістити ядерні комплекси в Білорусі) не спрацювали. Росія — не СРСР, Білорусь — не Куба. Те, що лякало в шістдесятих, в 90-х, сприймається як легкий фльор.
Лаос, В'єтнам, Корея... де б не починався конфлікт, за спинами воюючих сторін відразу ж поставали Вашингтон і Москва. Великою кров'ю і втратами, але рано або пізно в «гарячих точках» конфлікти закінчувалися. В історії з Косово може бути пізно. НАТО поки йде ва-банк, наполягаючи тільки на своєму варіанті вирішення косовського конфлікту. Москва робить спроби переломити ситуацію дипломатичними методами. Як попередження — відправивши один з бойових кораблів ЧФ до берегів Адріатики. Але терпець може урватися. Якщо Росія втілить погрозу і модернізує югославську армію — в центрі Європи з'явиться сучасне компактне бойове з'єднання, навчене мистецтву бойових дій не за картами, а в справжній війні. Те, що війни виграються не числом, а умінням, відомо з часів Суворова. Бойового духу сербам не позичати, вони захищатимуть свою землю. Війська НАТО зазіхатимуть на чужу.
У результаті на чиюсь сторону змушена буде стати практично кожна країна світу. Про такий варіант жахливо думати. Хтось із сторін повинен поступитися, аби уникнути катастрофи.
З початку бомбардувань засоби масової інформації почали відігравати ідеологічну роль. Світові агентства типу Сі-Ен-Ен старанно осуджують сербів і вихваляють дії НАТО. Російські теле- і радіоканали й газети роблять навпаки. Українські ЗМІ, за дивним збігом, також віддають перевагу Альянсові, хоч об'єктивно освітлювати конфлікт їм, здавалося б, ніщо не заважає. Досить просто приводити кілька поглядів — і не поспішати робити висновки. Поведінка українських ЗМІ примушує замислитися щодо позиції самої України в косовському конфлікті. Про це трохи пізніше. Хоч при всій відразі до будь-яких виявів геноциду складно зрозуміти, як можна знищити геноцид, знищуючи мирних жителів?! Знищити одну із сторін, або взагалі зрівняти з землею конфліктну територію за сталінським принципом: немає людини — немає проблеми? Кількість жертв натовських авіаударів поки що невідома. Але жертвами вже стали албанці. Вони через «захист» НАТО вимушені піти з Косово. З одного боку, через побоювання опинитися під бомбами захисників, з іншого — через те, що удари Альянсу спровокували нову сильну хвилю геноциду. Наступні бомбардування навряд чи це положення виправлять. Серби завжди пам'ятатимуть, з чиєї вини їм довелося жити в бомбосховищах і відновлювати зруйновані міста. Складно їм буде пояснити, що Господь говорив про всепрощення й любов до ближнього, навіть якщо ближній — албанець.
Дуже забавно у всій цій історії виглядає Україна. Заявивши про те, що НАТО повинне стати стабілізуючою силою в Європі (під час візиту до Словенії), Леонід Кучма вилетів до Росії, де обговорив з Борисом Єльциним скоординовані зусилля Києва і Москви з переведення проблеми Косово в русло мирних переговорів. Це цілком в дусі нашої ментальності. Але не варто підмінювати ментальністю політику. При всій багатовекторності українських спрямувань, «станцювати» в ситуації з Косово «і нашим і вашим» — не вдасться. Можна було не «танцювати» взагалі. Адже ніхто не примушує Київ негайно визначитися, на чиєму він боці. Не до України в цій битві гігантів. Києву стратегічно вигідно спробувати заробити увагу світової спільноти, беручи участь у розв'язанні такої важливої для світу проблеми. Але амбіції часом затьмарюють прагматизм. Прудкість, з якою два українських міністри рвонули до Белграда, схожа на бажання відмінників здати залік достроково. Через усі перешкоди, так і не отримавши повітряного коридору, вони все ж таки добралися до Мілошевича (російський прем'єр чомусь отримав цей самий коридор без проблем) з українськими мирними ініціативами. Суть українських ініціатив досі нікому не відома. Її ретельно приховують. Мовчить зраділий Мілошевич, а українські дипломати із загадковим виглядом обговорюють це «щось» із своїми іноземними колегами і, за власним переконанням, всюди зустрічають розуміння. Запитання: чому миротворчі ініціативи Примакова стали одразу ж відомі всьому світу? Може, російські дипломати не в курсі, що такі таємниці треба зберігати, як зіницю ока? Або ми знову винайшли велосипед і мовчимо, доки відкриття не буде запатентовано? Україна проголосила себе нейтральною. Саме з позицій нейтралітету і варто їй розглядати війну в Косово. Адже може ж Хорватія, навіть перебуваючи в безпосередній близькості від зони бойових дій (до речі, саме Хорватію підтримувала Україна в балканському конфлікті), не наступати на хворі мозолі НАТО та Росії?!
За статистичними даними, в Європі за недовгий час спалахнуло близько 400 збройних конфліктів. Національна самосвідомість формується швидше, ніж поняття про стабільність, територіальну цілісність і суверенітет держави. Це й баски, й курди, й ірландці, й багато інших. Практично у всіх випадках без іноземного втручання поступово сторони приходили до консенсусу. Коли ж над маленькими народами починають грати мускулами перші держави світу — народ перетворюється на етнос. І залишається йому тільки одне: на сцені цієї трагедії, на поталу знаті, за допомогою головних героїв, під крики глядачів зіграти свою роль до кінця.
Єдину роль, у якій кров, біль, страждання, сльози, смерть — справжні.
