Парадоксом сьогоднішнього прагнення до енергетичної незалежності є те, що це прагнення насправді збільшує енергетичну небезпеку. Як би сильно багато політиків, які закликають до енергетичної незалежності, не хотіли все змінити, але ринок обрав нафту як основний енергетичний ресурс. Тому уряди не повинні ігнорувати ні реальний інтерес експортерів нафти, від яких залежать споживачі їхніх країн, ні реакцію експортерів на риторику про енергетичну безпеку або на кроки, зроблені задля її досягнення. Політиків-ізоляціоністів можуть не хвилювати проблеми інших країн, але їм потрібно подумати двічі, аби не зашкодити своїм власним країнам.
Найбільшою загрозою для світової енергетичної безпеки є не терористичні напади або ембарго, накладені країнами- виробниками нафти, оскільки це короткочасні явища, які можна швидко й ефективно вирішити за допомогою різних заходів, включно з використанням стратегічних запасів нафти, збільшенням обсягу видобутку і диверсифікацією постачальників. Насправді головною загрозою довгострокової доступності енергоресурсів є, з одного боку, невідповідність між інвестуванням у додаткові потужності і енергетичну інфраструктуру й, з іншого, зростання попиту на енергію.
Основні експортери нафти можуть відреагувати на зухвалі політичні заяви, що стосуються енергії, різними способами, більшість із яких, швидше за все, загострять, ніж пом’якшать, загальносвітову енергетичну ситуацію. Одним із найбільш зовні пристойних сценаріїв, які можуть бути реалізовані у відповідь на заклики деяких урядів і політиків у всьому світі знизити залежність від нафти або навіть повністю її уникнути, є відносне зменшення інвестицій у додаткові виробничі потужності в країнах-виробниках нафти.
У цьому випадку енергетична криза майже гарантована, якщо ті, хто прагнуть до енергетичної незалежності, не зможуть своєчасно надати відповідну альтернативу. Але, звичайно, їхні зусилля навряд чи зможуть призвести до заміни нафти на інше джерело енергії у відповідний термін, оскільки вони не приводяться в дію ринком і вимагають великих субсидій.
Через ворожу риторику політичних лідерів виробники нафти прагнуть збільшити виробництво нафти, щоб знизити ціни до рівня, який підірве економічну доцільність альтернативних джерел енергії — це логічна інтервенціоністська політика у відповідь на антинафтову інтервенціоністську політику країн-споживачів. Адже зниження цін на нафту буде смертельним вироком для деяких нових енергетичних технологій і, що зовсім не випадково, збільшить попит на нафту.
Навіть якщо країни-виробники нафти не знизять ціни на нафту, вони могли б у найближчій перспективі прискорити темпи видобутку настільки, наскільки це можливо, поки нафта ще має цінність. Але зниження цін разом з очікуванням падіння попиту на нафту у свою чергу змусить країни-виробники нафти скоротити заплановані інвестиції у виробничі потужності і навіть заморозити основні проекти, як вони це робили в минулому, що призведе до скорочення поставок нафти. Таким чином, якщо альтернативні енергетичні технології не стануть реальністю до того часу, коли виробництво нафти піде на спад, глобальний дефіцит буде неминучий, у той час як на покриття інвестиційного дефіциту підуть роки, навіть незважаючи на підвищення цін на нафту.
Незважаючи на можливість розвитку подій за згаданим вище сценарієм, припустімо, що плани щодо встановлення енергетичної незалежності матимуть успіх і деякі європейські країни, США, Японія, Китай та Індія стануть енергетично самодостатніми. У такому випадку основні експортери нафти могли б прагнути до використання свого тепер уже менш цінного нафтопродукту як дешевого палива у своїх країнах для потреб розширеного сектору важкої промисловості. Замість того, щоб експортувати нафту напряму, вони могли б експортувати свою енергію, яка перейшла у вироби з металу, хімічну продукцію і промислові товари за цінами, що були б вигіднішими порівняно з будь-якими цінами, які могли б запропонувати виробники в країнах-споживачах нафти, особливо в Європі та США, з урахуванням їхньої залежності від вищих цін на альтернативні джерела енергії.
Таким чином, енергетична незалежність може знищити цілі галузі промисловості, особливо нафтохімічне виробництво, виробництво алюмінію і сталі. Більше того, дешева енергія в країнах-виробниках нафти може зробити їхні нові галузі промисловості конкурентоспроможними відносно галузей промисловості в Китаї, Індії та в Південно- Східній Азії. Кінцевим результатом буде втрата робочих місць і ослаблення економіки. Зрештою, країни можуть стати незалежними від енергетичних ресурсів, але залежними від поставок сталi або нафтохімічних продуктів.
Тож що буде далі? Чи намагатимуться політики, зациклені на «незалежності», якнайшвидше позбутися залежності від найважливішого ресурсу? Іншими словами, чи стане метою курсу на «енергетичну незалежність» поворот глобалізації назад?
Нафта — це вичерпний ресурс. Лише довготривалі, орієнтовані на ринок, економічно доцільні і раціональні енергетичні стратегії можуть забезпечити економічне зростання як у країнах-виробниках, так і в країнах-споживачах. Політика ізоляціонізму, навпаки, завжди призводить до дефіциту і невдоволення. Не має значення, яким чином домагаються енергетичної незалежності, вона ніколи не стане чимось більшим, ніж просто недосяжною і потенційно небезпечною фантазією.
Алі АЛЬХАДЖІ — економіст з питань енергетики і професор Північного університету Огайо; Гавін ЛОНГМУЇР — інженер-нафтовик, який співпрацює з Міжнародною асоціацією консультантів з нафти.
