Неодноразово зустрічав у блогах на різних сайтах запитання: «А що ж у них там в Кишиневі відбувається?» Йшлося не про погром парламенту і резиденції президента. Це всі побачили, бо про це розповіло телебачення, а інтернет просто забитий кадрами тих подій. Які мотиви цих дій? Яка мета цих дій? Що за ними стоїть? Хто організував? Оці запитання залишаються нез’ясованими і витають у повітрі.
Коли на Майдан у Києві кілька років тому вийшли люди, то все було більш-менш зрозумілим. Народ незадоволений, опозиція його підтримує, все закінчилося зміною влади в країні. А могло б не закінчитися. Могли б залишитися ставленики Кучми. Але і в цьому випадку в нас все було б зрозумілим.
У Кишиневі комуністичний президент Воронін тицяє пальцем в опозицію разом із Румунією (і чомусь Сербією) й обурено каже: «Це все вони!». Опозиція з не меншим викривальним азартом гнівно махає руками у бік червоних, а дехто ще й у бік Москви, і не менш обурено повторює ту ж саму фразу: «Це все вони!»
Тим часом у автора цих рядків склалося стійке враження, що можновладці не второпали природи того явища. Можливо, все тому, що мислять вони винятково у системі координат «влада — опозиція». Усього решти для них або не існує, або воно має другорядне значення. Їхні мізки так влаштовані, що вони не спроможні уявити, що без їхнього заклику або дозволу народні маси можуть діяти самостійно, виявляти власну волю.
Мені здається, що саме так і сталося у Молдові. Інша річ, що потім оті самі народні маси не знали, що робити зі своєю молодою студентською енергією, в яке русло її спрямувати. Тому далі цю енергію почали використовувати політики. Дехто наступного дня після початку протестів підіслав бандючків, які били вікна урядових структур. Дехто почав верещати, що це все для того, аби відвернути увагу від провалів у політиці або від фальсифікації виборів.
Біда лише в тому, що самі народні маси, можливо, теж не розуміють того, що сталося. Бо діяли вони не для досягнення якоїсь мети, а просто так — аби вихлюпнути свої негативні емоції. Народні маси в Молдові, як і свого часу в нас, свої надії пов’язують винятково із владою: ось прийде на посаду такий-то або така-то політична сила — і все в нас одразу стане краще, світліше, справедливіше.
Після бунтів на організованому опозицією мітингу до мене підійшла якась тітонька з натовпу і нервово запитала, чому я не цікавлюся правильною інформацією, а збираю казна що. Під «правильною інформацією» вона мала на увазі промови зі сцени політиків, а під «казна що» — думки народу, які я збирав поза сценою. Потім вона весь час ходила за мною і всім моїм співрозмовникам казала, що я провокатор. Цей випадок — чудова метафора, яка змальовує становище в Молдові. Отій представниці народу, яка не любить нинішню владу, здається, що істина може звучати лише з вуст можновладців. З її власних вуст така істина звучати не може.
Цій жінці разом з народними масами ще належить розчаруватися у тих, кому вона сьогодні вірить, у тих, хто якщо не сьогодні, то завтра прийде до влади. Прийде час — і вона казатиме про політиків: «Всі вони однакові!» А наступними кроками має бути те, що поволі відбувається в нас — самоорганізація суспільства.
А поки що революція у Молові не те щоб не вийшла, а вийшла якась недоспівана.
