Питання про те, як перетворити ісламський світ, буде однією з тем для обговорень лідерами НАТО в Туреччині наступного тижня. І президент Буш, і Європейський Союз запропонували сміливі ініціативи демократизації в цьому регіоні. Чи будуть такі ініціативи успішними?
Іслам і демократію часто вважають серйозними противниками. Проте ретельне дослідження 47 держав, у яких більшість населення становлять мусульмани, свідчить, що іслам і демократія можуть співіснувати та співіснують. У реальності розрив ще менший: саме арабський світ, а не іслам, здається, непримиренно протистоїть демократії. Цей висновок грунтується на порівнянні «виборчої конкурентоспроможності» мусульманських країн. Якщо уряд з’явився внаслідок порівняно справедливих виборів, і обраний уряд здатен заповнити найважливіші політичні кабінети, країну вважають «конкурентоспроможною у виборчому плані».
Конкурентоспроможні у виборчому плані країни не обов’язково є демократичними: одні не контролюють повною мірою територію держави; інші порушують як свої конституції, так і права людини. Але виборча конкурентоспроможність завжди є необхідною умовою демократії — отже, й основною судженням при оцінці перспектив демократизації країни. Дві ініціативи — «Проект Держави», заснований політологом Тедом Герром, і щорічні огляди організації Freedom House «Свобода у світі» — оцінюють політичні права майже в кожній країні. Відмінності між арабськими й неарабськими мусульманськими країнами вражають. За оцінкою Держави IV, із 29 неарабських мусульманських країн у 11 були значні політичні права, принаймні впродовж трьох безперервних років, з 1972 по 2000 рік, у той час як у 8 країнах було принаймні п’ять безперервних років політичних прав.
Оцінка Freedom House напрочуд схожа: у 12 неарабських мусульманських країн із 31 були відносно високі бали, принаймні впродовж трьох безперервних років, і у 8 — впродовж п’яти безперервних років. Обидві дослідницькі команди вважають, що Албанія, Бангладеш, Гамбія, Малайзія, Малі, Нігер, Нігерія, Пакистан і Туреччина підпадають під трирічний критерій, і всі, крім Албанії й Нігеру, підпадають під п’ятирічний критерій.
Але на арабському боці лише в Лівані було три безперервних роки відносно сильних політичних прав — до 15-річної громадянської війни, що почалася 1975 року — і в жодній країні не було п’яти безперервних років сильних прав. Імовірність того, що неарабська мусульманська країна з 1972 по 2000 рік буде конкурентоспроможною у виборчому плані, була вдвадцятеро вищою, ніж для арабської країни, в якій більшість населення становлять мусульмани.
І Держава IV, і Freedom House вважають, що в неарабській частині, в якій більшість населення становлять мусульмани, у дев’яти країнах було принаймні три безперервних роки істотних політичних прав. Вражає, що сiм із них явно є «надуспішними», оскільки в них низькі рівні ВНП на душу населення. Справді, п’ять із цих дев’яти, за оцінкою, є «великими надуспішними» — істотні політичні права попри щорічний дохiд менше $1500 на душу населення.
На відміну від цього, жодна з шістнадцяти арабських країн, в яких більшість населення становлять мусульмани, не є надуспішною. У семи країнах щорічні рівні доходу на душу населення перевищили $5500 з 1972 по 2000 рік, але не було жодних істотних політичних прав впродовж трьох безперервних років. Ці держави є «відстаючими» у виборчому плані — слабкі політичні права попри відносний достаток.
Вибори, справді, відбуваються в арабському світі, і вони відрізняються за частотою й значущістю. У повних автократіях — Саудівській Аравії, Лівії, Сирії, Тунісі, Іраку за Саддама й Об’єднаних Арабських Еміратах — не було жодних багатозначних виборів для того, щоб заповнити найважливіші кабінети. ОАЕ, дещо децентралізована й узгоджена федерація, не є такою самою диктаторською, як решта, але тільки сім виборців — традиційні правителі семи еміратів федерації — обирають президента.
Вибори почали відігравати велику роль у Катарі, Кувейті, Бахрейні й Омані, але жодна з цих країн не використовує вільні й справедливі вибори для того, щоб заповнити найважливіші та найвпливовіші політичні кабінети. Традиційні монархи усе ще мають широкі повноваження призначати й видавати декрети.
І нарешті, деякі арабські країни нині не є конкурентоспроможними у виборчому плані, але колись використовували вільні та справедливі вибори для того, щоб заповнити найвпливовіші у політичному плані кабінети держави (Ліван). Інші, здавалося, були близькі до цього (Ємен, Марокко та Йорданія), або політичний прорив був можливий, але нині досить далекі від того, щоб бути конкурентоспроможними у виборчому плані (Єгипет і, можливо, Алжир).
Інтуїція підказує, що іслам не може сам пояснити такі відмінності. Усі світові релігії містять деякі доктрини й методи, які є потенційно шкідливими для появи демократії, а також ті, які є потенційно благотворними. Благотворна ісламська доктрина — це настанови Корану про те, що «в питаннях релігії не буде жодного примусу». До інших входять shura (консультація), ijtihad (незалежний висновок) та ijma (злагода). Можливо, релігійні й політичні лідери у надуспішних у виборчому плані державах, таких як Сенегал, Малі, Бангладеш та Індонезія, керуються деякими з цих понять.
Більшість політичних культур можуть змінюватися й змінюються з часом, бо певною мірою вони соціально визначені новими можливостями, загрозами й контекстами взагалі. Прослідкуйте за продемократичними перетвореннями католицтва. Якщо арабська політична культура зображається унікальною та постійно вороже налаштованою до виборчої конкурентоспроможності, набагато простiше зрозуміти демократичний поділ у мусульманському світі у плані політичних — на противагу етнічним або релігійним — особливостей Близького Сходу та Північної Африки.
Одна така особливість полягає в тому, що багато сучасних арабських держав були засновані з відносно новими й довільними кордонами, а потім були захоплені й часто переформовані на європейські колонії. Лінгвістичне панування арабської мови всюди на Близькому Сході та в Північній Африці разом із панарабізмом посилило слабкі національні особливості. Кожен, хто нехай навіть віддалено знайомий з цим регіоном, знає, наскільки загальноприйнятою є фраза «арабська нація» (watan).
Крім того, на відміну від Латинської Америки, Африки та інших місць, демократи Близького Сходу не отримали користі від закінчення «холодної війни». Сполучені Штати продовжують фінансувати авторитарні арабські режими, такі як Єгипет (який отримує принаймні $2 мільярди на рік), бо він підтримує геополітичний вплив Сполучених Штатів в арабсько-ізраїльському конфлікті.
Вирішення цього конфлікту — яке саме по собі є ключовим аспектом арабської політичної індивідуальності — могло б змінити арабську політичну культуру. Але лідери НАТО повинні мати на увазі, що якщо розглядати його в порівняльній та історичній перспективі, така зміна буде меншою мірою настановою ззовні та більшою — результатом внутрішнього тиску й ініціатив.
