У російській столиці побував іранський президент Мохамед Хатамі. Програма його візиту виглядає напрочуд насиченою й пишною: тут і зустрiчі з Володимиром Путіним та Михайлом Касьяновим, і підписання російсько-іранської угоди про співпрацю, і поїздки до Санкт-Петербурга та Казані... Москва демонструє, наскільки вона є зацікавленою у розвитку взаємин із Тегераном. І тут навряд чи варто дивуватися. Це відповідає зовнішній політиці першого року путінського президентства. Подорожі на Кубу, до Північної Кореї, до В’єтнаму демонструють, що Росія знову згадує про старих партнерів і боржників Радянського Союзу. Вони не можуть віддати їй гроші, однак вона залюбки прощає їм борги, щоб показати язика бундючному Вашингтону: ось, мовляв, які в нас друзі!
З Іраном на перший погляд трішки інакше. Ця країна ніколи не була традиційним партнером Радянського Союзу. Шах орієнтувався на Захід, аятола Хомейні проголошував ворогами фанатичної «ісламської революції» і капіталізм, і комунізм. Однак мета російсько-іранської співпрацi аналогічна взаєминам Москви з іншими ізольованими країнами — продемонструвати Сполученим Штатам язика...
Інша річ, що обійми з іранським президентом — річ набагато небезпечнiша, ніж поцілунки із Фіделем Кастро та іншими комуністичними диктаторами. Іран може сплачувати гроші, особливо за російську зброю та ядерні секрети. Однак на відміну від Куби чи КНДР інформація для аятол викликає в американців особливе роздратування. Путін виглядає алогічно, коли, з одного боку, не погоджується з американськими планами створення системи протиракетної оборони, спрямованої саме для захисту проти таких непередбачуваних тоталітарних країн, як Іран, а з іншого — підписує угоду про дружбу з Тегераном. Однак політика демонстрації язика і не має бути логічною. Її головна мета — просто роздратувати партнера.
Насправді все набагато складніше. Якби у Москви було усвідомлення того, яку зовнішню політику вона має проводити, з Росією можна було б розмовляти або як з партнером, або як з противником. Однак об’єктивно Москва зацікавлена у Заході — кредитах, інвестиціях, політичній підтримці. А суб’єктивно російські лідери намагаються не забувати, що їхня країна є супердержавою і намагаються створити радянський зовнішньополітичний образ, хай такий, що виглядає неефективно, однак приваблює ностальгічними спогадами. В Україні це, здається, довгий час називали багатовекторністю — однак легше це назвати тупцюванням на місці, між західною цивілізацією і амбіціями «третього світу», між своїми боргами і боргами собі, між розвитком і занепадом... У цьому танку можуть бути різні партнери — сьогодні іранський президент, завтра американський, однак головне в ньому — просто залишатися на місці, дозволяючи партнерам робити різноманітні піруети поруч із фігурою, що не визначилася...
