Останнім часом в Україні вийшла друком низка досліджень, присвячених історії української дипломатичної служби, 90-ту річницю якої Міністерство закордонних справ та українська громадськість відзначали у грудні 2007 року. З огляду на різні чинники, переважна більшість видань висвітлює період після здобуття Незалежності. Міжнародна діяльність України у період 1945—1990 років подається здебільшого як така, що мала переважно символічний характер і була в основному зорієнтована на участь у роботі Організації Об’єднаних Націй (ООН). Такий підхід вбачається дещо спрощеним, хоча б тому, що з МЗС УРСР вийшов не один десяток досвідчених і високопрофесійних дипломатів, які були і залишаються сьогодні cream of the crop (англ. — «найкращі з найкращих») української зовнішньополітичної служби. І працювали вони не лише на ООНівському напрямку.
Про деякі аспекти дипломатичної служби мого діда — ветерана Великої Вітчизняної війни, міністра закордонних справ України та Надзвичайного і Повноважного Посла СРСР в Замбії та Ботсвані Дмитра Захаровича Білоколоса ця невелика розповідь.
Сьогодні, особливо напередодні відзначення 65-тої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, багато українських істориків продовжують активну дискусію щодо відомих (і не дуже) фактів і подій, які стали знаковими в історії України та Європи ХХ сторіччя.
Окрім цього, досить велику зацікавленість виявляють фахівці й до обставин, які призвели до початку холодної війни. Продовжується диспут стосовно питання, коли саме почалася холодна війна: 1945 року, після припинення поставок по ленд-лізу та виявлення серйозних розбіжностей між союзниками стосовно польського питання? 1946 року, після відомої промови В Черчилля у Фултоні? Або 1947 року, після не менш відомого звернення президента США Г. Трумена до Конгресу, в якому йшлося про необхідність стримування радянської експансії?..
Очевидно одне — для мільйонів пересічних американців, британців, французів, канадців та громадян СРСР вона почалася із втратою того духу співчуття та взаємодопомоги, який у ході Другої світової війни на короткий час встановився у відносинах між Радянським Союзом, США та Великою Британією.
Безсумнівно також наступне. Після оволодіння СРСР ядерною зброєю та усвідомлення з боку США загрози взаємного гарантованого знищення внаслідок можливої ядерної війни обидві супердержави вирішили обмежити своє глобальне протистояння боротьбою на «периферії» — у тих частинах земної кулі, де наприкінці 50-х — на початку 60-х років ХХ сторіччя розпочалися процеси, що згодом призвели до колапсу існуючої на той час системи управління колоніями. Одним із таких регіонів стала Африка.
1961 року з повстання у столиці Анголи — Луанді розпочалася п’ятнадцятирічна визвольна боротьба народу цієї країни проти португальських колонізаторів, яку очолив Народний рух за визволення Анголи (МПЛА) під керівництвом А. Нето. Того ж року в рамках Британської Співдружності отримала політичну незалежність Танганьїка. 26 квітня 1964 року було прийнято рішення про об’єднання Танганьїки та Занзібару й оголошено про створення Об’єднаної Республіки Танзанія.
На початку 1960-х років значно активізував свою діяльність Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), який оголосив про наміри ліквідувати колоніальне панування Португалії та створити незалежну державу з демократичним устроєм.
12 жовтня 1964 року під тиском населення Північної Родезії було проголошено про утворення Республіки Замбія, за новою Конституцією якої у державну власність перейшли землі, раніше вилучені в корінного населення. Пізніше керівництво країни оголосило про те, що воно втілюватиме ідею «замбійського гуманізму», що передбачало побудову «африканського демократичного соціалізму». Замбія також почала здійснювати антиколоніальну зовнішню політику та виступати проти расистського режиму у Південній Африці.
Таким чином у другій половині 1960-х років в усіх країнах Південної Африки спостерігалася суттєва активізація повстанських рухів антиколоніального напряму.
Як зазначається в історичному дослідженні «Африка після 1935 року», виданого під егідою ЮНЕСКО: «Зовнішня дипломатична та матеріальна допомога надавалася їм з боку Комітету з визволення Організації африканської єдності (ОАЄ), країн-членів руху Неприєднання, СРСР, КНР, іншими соціалістичними державами, а також скандинавськими країнами та групами солідарності у деяких західних країнах. Рухи також співпрацювали та допомагали один одному у контексті обміну розвідувальними даним та здійснення спільних військових операцій. Бази та табори підготовки розташовувались у «прифронтових країнах» — Танзанії, Замбії, а пізніше — в Анголі та Мозамбіку.
Очевидно, що на той час Москва потребувала наявності зручного комунікативного пункту в регіоні, який би дозволяв не лише отримувати достовірну й оперативну інформацію про події у згаданих країнах і розвивати взаємовигідні контакти у різних сферах, але й підтримувати зв’язки з національно-визвольними партіями та рухами прорадянської орієнтації у Південній Родезії, Намібії та ПАР, які потребували великої кількості озброєнь, боєприпасів, засобів зв’язку тощо.
Вірогідно, також бралося до уваги те, що окрім повстанців прорадянської орієнтації, в країнах регіону активно діяли групи опору, зокрема партія Африканський національний союз (ЗАНУ) у Південній Родезії, які отримували значну допомогу з боку КНР.
Імовірно, виходячи з цього, керівництво СРСР прийняло рішення про встановлення 1964 року дипломатичних відносин із Республікою Замбія. 1967 року була укладена Угода про економічне та технічне співробітництво між СРСР та Замбією, відкрито посольство.
Мій дід, Д.З. Білоколос, працював на посаді посла СРСР в Замбії і Ботсвані з 1970 по 1976 рік. І слід визнати, що за цей час, навіть за сучасними стандартами, у двосторонніх відносинах було зроблено надзвичайно багато. Зокрема, 1971 року було укладено двосторонню торговельну угоду. З допомогою СРСР було побудовано десять дизельних електростанцій, здійснено постачання техніки для будівництва доріг, навчального і лабораторного обладнання для інженерних та медичних факультетів Замбійського університету у столиці країни. Окрім цього, радянські фахівці надавали допомогу у виробленні перспективного плану економічного розвитку Замбії, зробили 400 артезіанських свердловин для забезпечення населення чистою питною водою, надали значну допомогу у підготовці національних кадрів. Було започатковано співробітництво в гуманітарній сфері.
Директор Центру досліджень холодної війни Лондонської економічної школи О.А. Вестад у своїй книзі «Глобальна холодна війна» писав: «Радянський посол Д.З. Білоколос пропонував Москві низку заходів з метою надання допомоги МПЛА у сфері постачання озброєнь, матеріально-технічного забезпечення та політичної підготовки. Під час зустрічі з Д.З. Білоколосом А. Нето охарактеризував як незначні відносини МПЛА з капіталістичними країнами та соціал-демократичними партіями і підкреслив, що Радянський Союз є основним міжнародним союзником партії, а також окремо запевнив СРСР, що він не бачить підстав для встановлення тісної співпраці з КНР. О.А. Вестад також додає: «Радянський посол у своїх зверненнях до Москви зазначав, що позиція керівництва МПЛА відображає загальні настрої у русі стосовно того, що СРСР є для них єдиним можливим джерелом постачання озброєнь».
Як також повідомляється у згаданому дослідженні ЮНЕСКО: «До середини 1970-х років радянська дипломатична присутність перемістилася на Південь Африки і зайняла важливі позиції». Однак така активність СРСР не залишилася непоміченою. Протистояння відбувалось за класичними сценаріями холодної війни. Вже перебуваючи на пенсії, дід розповідав про провокації та підривні операції західних спецслужб проти радянських громадян та установ. При цьому особливою активністю відзначалася південно-родезійська розвідка.
Тобто, можна уявити, наскільки напруженою, складною та відповідальною була робота керівника дипломатичної установи, яка фактично стала опорною базою СРСР на півдні Африканського континенту.
Не праві сьогодні деякі сучасні експерти, які вважають, що вся допомога СРСР африканським країнам «пішла у пісок». Багато африканців і досі з великою вдячністю згадають суттєву підтримку у сфері розвитку освіти, охорони здоров’я, розбудови промисловості, реалізації наукових проектів тощо. Зокрема, як зазначав відомий кенійський політик О. Одінга, батько теперішнього прем’єр-міністра Кенії: «СРСР використовує свій авторитет для допомоги пригнобленим країнам, які намагаються звільнитися від усіх форм дискримінації, і є завжди з нами під час боротьби. Ми ніколи не забудемо цього».
Справа в іншому — в умовах холодної війни африканські країни фактично виявилися заручниками глобального протистояння СРСР та США, що обумовило постачання їм значних обсягів озброєнь, які, враховуючи місцеву специфіку, на довгі часи стали одним з основних чинників нестабільності на континенті.
Свою негативну роль також зіграло те, що кремлівські компартійні ідеологи намагались нав’язати країнам Африки власну модель розвитку, яка абсолютно не враховувала місцеву специфіку. Більш того, будь-які спроби деяких африканських лідерів відійти від ортодоксального марксизму-ленінізму, який сповідувало радянське керівництво, відразу викликали явне або приховане роздратування Москви та звинувачення в опортунізмі.
З другого боку, намагаючись будь-якими засобами протидіяти Москві, Захід за логікою холодної війни, надаючи підтримку будь-кому, хто оголошував себе його прибічником, часто «не помічав» жорстокості своїх африканських союзників.
Відомий на Заході журналіст, письменник, історик, культуролог та інтелектуал Джордж Ліхтхайм ще у 70-х роках минулого сторіччя, намагаючись прогнозувати розвиток ситуації на Африканському континенті, писав, що даний регіон у процесі еволюції вірогідно стикнеться з низкою специфічних проблем політичного характеру на кшталт тих, які стояли перед Латинською Америкою у ХІХ сторіччі: військові диктатури, відносно повільне економічне зростання та не дуже успішні спроби щодо розбудови сучасних політичних інституцій, включаючи національні держави, в умовах, які продовжують визначатися глибоко вкоріненою племінною спадщиною.
Якось під час прогулянки у Маріїнському парку я, тоді першокурсник Київського університету, запитав у діда: що є основною причиною хронічної кризи та постійного безладдя на Африканському континенті? Відповідь була досить лаконічною: трайбалізм.
Вже через багато років, працюючи у Посольстві України в Кенії, я наочно пересвідчився, наскільки серйозною і складною залишається проблема трайбалізму (від англ. tribal («племінний») — психологія та ідеологія етнічної зверхності, відокремленості тощо) в країнах Африки.
Втім, мабуть, це є темою іншої статті...
