Нещодавнє європейське турне Барака Обами вказує на те, що Європа хотіла б бачити сенатора штату Іллінойс наступним президентом США. Але європейцям не слід очікувати від нього надто багато. Хоча Обама, ймовірно, відновить повагу до трансатлантичного дискурсу, але джерела тертя є значно глибшими. Геополітичні інтереси Європи та Америки розходяться, і це відбуватиметься й надалі, незважаючи на те, хто буде президентом США.
Припинення цього прогресуючого відчуження потребуватиме значних змін у світогляді та політиці на обох берегах Атлантики. Сполучені Штати повинні припинити визначення своїх трансатлантичних інтересів у термінах власної гегемонії, а Європа повинна більше опікуватися своїм регіоном.
Надання інтересам «геополітичного» виміру підкреслює вплив географії на формування інтересів. Досить красномовним є спільне висловлювання Шарля де Голля і Вінстона Черчілля: «Все вже сказано та зроблено, Велика Британія — це острів, Франція — мис континенту, Америка — інший світ». Вони обоє розуміли, що впродовж століть Ла-Манш був могутнім геополітичним бар’єром до тривалого розподілу інтересів між Британією та Францією. Якщо цей канал був таким бар’єром, то міцні зв’язки через Атлантичний океан здаються неможливими.
Іншими словами, з огляду на цю перспективу, два найбагатші та наймогутніші у світі економічні простори, Європейський Союз та США, приречені бути суперниками, навіть коли вони є союзниками.
Спільний ворог підтримав альянс Америки з частиною Європи більший період ХХ століття. Однак цей ворог був також європейським — спершу це була Німеччина, потім Росія. По суті, спільний трансатлантичний геополітичний інтерес був між США та однією частиною Європи проти іншої.
З розпадом Радянського Союзу у 1991 році трансатлантичний альянс зіткнувся з новою реальністю. Спільні інтереси ЄС і США були значною мірою визначені по-новому. Після виведення величезної радянської армії з центру Німеччини Європа перестала бути строго розділеною на східну та західну. Центральна Європа відродилася, а Німеччина об’єдналася. Західна Європа еволюціонувала від «Співтовариства» до «Союзу», і її країни стали не так сильно прив’язані до американської протекції.
Радянський крах надихнув політичну еліту США створити «однополярний» вигляд американського глобального положення та інтересу. Ця тенденція посилилась, коли нинішня адміністрація Буша спробувала створити односторонню глобальну гегемонію, побудовану на «війні з терором», що спровокувало зростаюче невдоволення у «старій Європі».
Якщо американське вторгнення в Афганістан здебільшого вважалося виправданим, то англо-американська кампанія в Іраку спричинила до відкритого розриву між США та двома основними континентальними союзниками, Францією та Німеччиною, яких підтримали Росія та Китай. Великий євразійський блок несподівано став у опозицію до американських гегемоністичних глобальних претензій, визначаючи нове охолодження у геополітичних відносинах, якщо не тектонічний зсув у стосунках.
Ефективність франко-німецького опору американській гегемонії визначалася, втім, реакцією інших європейських країн. Прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер робив усе можливе, щоб відродити особливі відносини зі США, започатковані Вінстоном Черчіллем. До Британії приєднались Італія та Іспанія з майже всіма країнами нової Європи. Франко-німецька пара не могла більше стверджувати, що вона говорить від імені всього ЄС. Європейські плани щодо спільної зовнішньої та безпекової політики і тіснішої оборонної співпраці, здавалося, повністю дискредитовані.
Однак, здавалося, що Європа повільно стає більш злагодженою в її опозиції до американської однополярної політики та претензій. І після переобрання у 2004 році Буш став більш примирливим. Після відставки Блера Буш залишився у зростаючій дипломатичній ізоляції. Тим часом, як зміна урядів у Берліні та Парижі принесла незначні поліпшення ситуації. Погіршення економічної ситуації вдома накладало суворіші обмеження на американську інтервенцію за кордоном.
Важко зрозуміти, до чого призведе ця непроста трансатлантична розрядка. Зараз ясно, що європейські та американські трансатлантичні інтереси автоматично не гармонують. Європейці не сприймають стратегічне бачення адміністрації Буша, а США не здатні впроваджувати це бачення без європейської підтримки.
Причини відсторонення Європи є значною мірою геополітичними. На сході Європи знаходиться Росія, на півдні — мусульманський світ. Європі необхідні добрі стосунки з обома, щоб проникати на зростаючі ринки, отримувати доступ до джерел постачання сировини та енергоносіїв, а також гарантувати власну внутрішню стабільність. Тим часом багато європейців вважають, що політика США відчужує ці регіони. У таких обставинах трансатлантичний альянс більшою мірою виживає завдяки інерції, ніж спільним інтересам.
Чи може щось відновити стару трансатлантичну гармонію? Потужне відродження російського імперіалізму чи війна цивілізацій з мусульманським світом можуть створити таку нестерпну загрозу, що налякана Європа відновить залежність від США, типову часам холодної війни. Але Європа не буде з захватом сприймати таке майбутнє. Вона може діяти обережно, щоб не відштовхнути Америку, але буде боротися за те, щоб побудувати товариські стосунки з регіональними сусідами.
Звісно, визначення Америкою власної ролі у світі може змінитися. Однополярні очікування Америки не були підтверджені розвитком подій. Насправді, у самих США зараз існує значна опозиція такому баченню.
Уже сьогодні у Вашингтоні сконцентровано надто багато влади, щоб бути успішно стримуваними в рамках чисто національних конституційних структур. Стримування і противаги вдома потребують кореляції балансу влади за кордоном. Побудова такої збалансованої державної системи на регіональному рівні було великим досягненням післявоєнної Європи.
Імплементація такої системи дуже залежала від дружньо налаштованої Америки. Можливо, настав час Європі допомогти США. Виглядає так, що балансування завжди необхідне, навіть серед друзів. І саме серед друзів балансування, ймовірніше, успішне. Але це не означає, що Європа зможе віднайти волю, засоби та впевненість у собі, щоб зіграти цю роль. Але цілком очевидно, що злагоджена та сильна Європа з хорошими відносинами із сусідами не так просто вписується у тісний трансатлантичний альянс з Америкою, яка активно проводить політику глобальної гегемонії.
Девід КАЛЛЕО, професор та директор Європейських студій в Університеті Джона Хопкінса
