У 1970 році я їздив у Єгипет як член делегації, яка представляла США на похороні президента Гамаля Абделя Насера. На той час Єгипет був у близькому альянсі з Радянським Союзом. Коли ми прибули в Каїр, здавалося, хоч куди подивися — все свідчило про радянську присутність: радянські танки, ракети, війська.
Згідно з розкладом візиту, ми мали зустрітися з Анваром Садатом. Ніхто в нашій делегації не знав, чого чекати, з огляду на тодішні натягнуті відносини між двома нашими країнами. На наш подив, Садат сказав нам, що він насправді поважає США. Причина? Будучи молодим військовим офіцером, він відвідував нашу країну й отримав прекрасні враження.
І справді, протягом двох років після приходу до влади Садат видворяв радянські війська з Єгипту та почав будувати дружні відносини зі США, які, попри проблеми та періодичні розбіжності, досі залишаються важливими й дуже цінними.
Я згадую важливість цих відносин у військовій сфері, оскільки США у цьому новому столітті переживають суттєві трансформації своєї військової системи та партнерських відносин в усьому світі. Ці зміни необхідні для реагування на нові реалії та загрози, що виникли після закінчення «холодної війни».
Важливо відзначити, що, починаючи з 2001 року, США, можливо, зробили більше і співпрацювали з більшою кількістю країн в конструктивнішому руслі, а також працювали в більшій кількості регіонів світу, аніж будь-коли у своїй історії.
Терористичні атаки 11 вересня 2001 року спонукали президента Джорджа Буша допомогти створити й очолити найширшу коаліцію в історії — понад 80 країн, — щоб розпочати світову війну проти тероризму. Більш того, в цей час близько 60 країн беруть участь в Ініціативі із захисту від поширення, щоб запобігти транспортуванню небезпечної зброї та матеріалів терористам і злочинним режимам.
Відбулося переусвідомлення структури та ролі наших традиційних військових альянсів, у тому числі й НАТО, що створює нові Сили швидкого реагування й уперше в історії вийшло за межі Європи, ввівши в Афганістан Міжнародні сили із гарантування безпеки («ISAF»).
Сьогодні в центрі уваги — Ірак і Афганістан. Але в подальші десятиріччя пріоритети зміняться. І багато що з того, що нам доведеться робити в майбутньому, ймовірно, визначатиметься вибором окремих країн.
Візьмемо, наприклад, Росію, державу з величезними запасами природних ресурсів, з освіченим населенням і багатою спадщиною наукових і культурних досягнень. Як і американцям, й іншим народам світу, їм загрожує жорстокий екстремізм. Росія є партнером США із деяких питань безпеки, а наші загальні відносини переживають кращий період за останні десятиріччя. Але що стосується інших питань, то тут Росія відкидає співпрацю: наприклад, застосовує енергетичні ресурси в політичних цілях або чинить опір позитивним політичним змінам у сусідніх державах.
Те ж саме правильно й щодо Китаю. Китайські люди освічені й талановиті, а їхня країна володіє великим потенціалом, показники зростання економіки високі, розвинена промислова робоча сила. Утім, деякі аспекти китайської політики залишаються нестійкими й ускладнюють наші відносини. Минулого року у звіті міністерства оборони США зазначалося, що витрати Китаю на оборону виявилися значно вищими за офіційно визнані цифри китайського уряду. Укупі з помітною недостачею прозорості, це зі зрозумілих причин непокоїть сусідів Китаю.
На додачу до виборів, зроблених цими й іншими країнами, власний вибір Америки також буде важливим чинником, який визначатиме те, яке майбутнє нас чекає. Час від часу громадська думка в США була проти нашої активної ролі у світі та виконання наших зобов’язань перед союзниками, тобто, по суті, проти руху за свободу. Пам’ятаю, як на початку 70-х років ХХ століття мені як послу США в НАТО довелося повернутися з Європи, щоб свідчити в нашому Конгресі проти законодавства, згідно з яким війська США повинні були покинути Західну Європу і НАТО саме в той час, коли Радянський Союз повним ходом нарощував свій військовий потенціал.
Сьогодні країни, які були членами Варшавського договору, створеного Радянським Союзом, як і деякі колишні радянські республіки, яких ми зазвичай називали «країнами-бранцями», є важливими членами НАТО й одними з наших найприхильніших союзників у війні проти тероризму.
Це сталося не випадково. Дивлячись у майбутнє, я переконаний у тому, що, якщо нам вистачить мудрості, сміливості та сил перебудувати довгострокові стратегічні механізми, прийняти нових партнерів і, найголовніше, наполегливо йти до мети всупереч несприятливим чинникам і складнощам, ми отримаємо чергову перемогу в цій «довгій війні» проти жорстокості, екстремізму й інших загроз, що можуть виникнути в новому нестабільному столітті.
Дональд РАМСФЕЛЬД — міністр оборони США
