Минулого тижня мене в черговий раз не зрозуміли мої московські колеги. Йшлося про різночитання підсумків зустрічі Володимира Путіна й Олександра Лукашенка. Практично всі російські ЗМІ, спостерігачі та політики визнали за можливе зупинитися на єдиному пункті з пропозицій Володимира Путіна про подальшу інтеграцію Росії й Білорусі — про об’єднання двох країн в одну державу. Того, що Путін говорив про можливе об’єднання на принципах Євросоюзу й того, що він допустив можливість функціонування органів союзної держави в її нинішньому вигляді, ніхто не помітив. Навіть коли Лукашенко вже в Мінську з обуренням відкинув перший варіант, усі стали говорити про «заскоки батька», про те, що він нікуди не дінеться, все одно приєднається й т.ін. Другого та третього варіантів з промови Путіна ніхто не обговорює всерйоз — але чому?
А тому, що російському політичному мисленню властиво вважати — досі, у ХХI столітті, — що поглинання якоїсь держави — річ нормальна й природна. Причому зовсім не обов’язково поглинання має бути «цивілізованим», за допомогою економічної експансії, впливу на політику — ні, державу треба взяти й скасувати! До заяви Путіна в Москві ставляться по-різному, але і його прихильники, і його критики упевнені в тому, що її можна реалізувати!
Суть проблеми, тим часом, полягає саме в тому, що про реалізацію подібних намірів говорити не випадає. У наш час «скасувати» вже здобуту державність не так уже й просто, тим паче, коли ця державність міжнародно визнана. Тим паче, коли тим, хто приєднується, заздалегідь нагадують, які вони маленькі й нерівноправні вже через це — а як, цікаво, з рівноправністю Німеччини й Люксембурга в Євросоюзі? Чи Путін саме тому не хоче Євросоюзу?
Ще парадокс: у Москві почали звинувачувати Лукашенка в неповазі до волевиявлення білоруського народу — ось, мовляв, народ хоче, а «батько» опирається. Але ж усе це народне бажання було саме Лукашенком вигадане й пропаговане. Виходить, що в цю пропаганду вірили не лише білоруські виборці, а й російські політики, що вони щиро вірять, що мрією всіх сусідів є навіть не відновлення СРСР, де республіки мали формально рівний статус, а відновлення Російської імперії в її доколоніальному варіанті. Тому що навіть за імперських часів Царство Польське, Курляндія або Фінляндія мали статус, що відрізнявся від статусу інших губерній Росії. А незалежній державі всерйоз пропонують приєднатися до Росії на пташиних правах, позбувшись навіть видимості національної атрибутики, пропонують, по суті, скасувати білорусів. І ніхто не вбачає в цьому нічого не лише злочинного, а й нездійсненного. Тому що білоруси ж є, як же їх скасуєш?
У будь-якому разі не лише в явній перевазі, яку віддає президент Росії варіанту поглинання, але й у реакції на цей варіант російського політичного істеблішменту — на відміну від Путіна цей істеблішмент не залишив собі шансів на відступ, не помітивши ніяких інших можливостей, — є явні ознаки збереження радянського мислення. Нічого не забули й нічому не навчилися — це саме про них. І з такими сусідами — хоч би там що вони казали про європейський вибір, боротьбу з тероризмом і дружбу з Вашингтоном — варто бути обережнішими. Адже поки вони віддають перевагу не обіду з нами, а нас же на десерт.
