«Брати Клички, Чорнобиль, «житниця» за часів Радянського Союзу, й, мабуть, ще Крим». Так виглядають, на думку Ніко Ланге — керівника київського офісу Фонду Конрада Аденауера, асоціації пересічного німця щодо України. Ніко Ланге чотири роки керує відділенням німецького фонду й уже приблизно десять років займається Україною. Ці асоціації, вважає він, свідчать, що імідж України в Німеччині перш за все невизначений і туманний, а також характеризується відсутністю конкретного уявлення. «Наприклад, дуже поширене уявлення, що Україна — це підвіска Росії. Люди часто лякаються, коли дізнаються, що Київ не відноситься до Росії.»
А після помаранчевої революції та газових конфліктів протягом останніх років виникло стійке усвідомлення того, що Україна — це самостійна держава. Але більшість німців не знають, зазначає Ніко Ланге, яка велика справжня Україна, наскільки вона близька до Німеччини і яке культурне європейське коріння зберігається в Україні. «Знають українську історію в Німеччині лише в колі фахівців», — говорить Ланге й додає, що в Німеччині є також абсолютно хибні уявлення про Україну: «Майже в кожному другому телевізійному детективі злочинці, котрі мають відношення до організованої злочинності, походять з України. Якщо в німецьких детективах з’являється повія, можна битися об заклад, що вона також родом з України. Таким чином, німці також самі сприяють тому, що складається хибне уявлення про Україну».
Референт посольства ФРН у справах культури в Києві з літа 2009 року Харальд Херрманн також вважає, що Україна в Німеччині, «на жаль, ще дуже часто має одновимірне сприйняття», загалом — негативне. Він називає ключові слова: Чорнобиль, проблеми з постачанням газу та проблематика СНІДу, що неабияк зростає в Україні. На його думку, той факт, що погляд з Німеччини в напрямку сходу дуже часто спрямований безпосередньо на Росію, спричинений тим, що досі має наслідки «сила впливу Радянського Союзу, який сприймався як блок. Тож перескакують через Україну як країну, що знаходиться посередині, тому Україна залишається ще дуже часто невиявленою». Спадком ХХ століття також є те, що російська мова на теренах Східної Європи — найважливіша мова міжнаціонального спілкування, а українську мову рідко вивчають у Німеччині. Харальд Херрманн вважає особливою бідою те, що багато німців не знають, яке культурне розмаїття є в Україні, що Україна — це країна зі давньою культурою, і Київ — одне із давніх міст Європи. «На Заході й у Німеччині дуже слабо сприймається Україна як джерело художніх і культурних скарбів, як традиційна історія від середньовіччя до сьогоднішнього дня, як нинішнє живе художнє й культурне життя», — зазначає референт німецького посольства.
Керівник київського офісу Фонду Фрідріха Еберта з травня 2009 року Урсула Кох-Лаугвіц бачить головну причину негативного іміджу України, перш за все, в газовій кризі в січні 2009 р. За її спостереженням, негативному іміджу сприяють також повідомлення засобів масової інформації про дії Служби безпеки України (СБУ), яка шпигувала, наприклад, за німецьким журналістом з Frankfurter Allgemeine Zeitung Конрадом Шуллером. Крім того, вважає вона, інша причина полягає в недостатній кількості «функціональних міських партнерств», а також у невеликій кількості безпосередніх контактів між людьми обох країн.
Ніко Ланге вважає, що Україна не дуже багато зробила для створення позитивного іміджу в світі. За його словами, позитивною подією була помаранчева революція, коли люди самі взяли в свої руки свою долю. Проте, додає він, протягом наступних років рідко повідомлення були позитивними. Тим часом, референт посольства ФРН Харальд Херрманн зауважує, що Україна ще не змогла показати свої позитивні сторони. «Тут лише починаються підходи до маркетингу країни, як це роблять інші країни, щоб себе презентувати. Важко зрозуміти, що, власне, являє собою Україна й чому варто звернути на неї увагу».
Урсула Кох-Лаугвіц звертає увагу: «Дуже мало німецьких туристів приїжджає до України, оскільки тут немає розвиненої туристичної інфраструктури, привабливої для туристів, які не розмовляють російською».
Відповідальність за нецілісний образ України з німецького боку Кох-Лаугвіц покладає, перш за все, на засоби масової інформації: «Шкода, що редакції вирішують, що саме кореспонденти, які базуються в Москві й Варшаві, мають писати про Україну. А бюджети для відрядження також обмежені». І той факт, що в Києві зараз перебуває лише одна постійна німецька журналістка, за її словами, свідчить про незначний інтерес до України.
На думку Ніко Ланге, проблема полягає в тому, що «Німеччина точно не знає, що вона повинна робити з Україною». Наприклад, до Польщі, з якою підтримувалися й підтримуються інші історичні відносини, в Німеччині виявляють більшу суспільну цікавість і велику відвертість до дискусій.
Харальд Херрманн вважає, що в Європейському Союзі існує тенденція більше фокусувати увагу на тому, що відбувається в межах кордонів ЄС, і зовсім неохоче дивитися на те, що відбувається за його межами. У цьому він бачить, перш за все, психологічний бар’єр, хоча в самому ЄС стало звичайною справою подорожувати без проблем з кордонами або з обміном грошей.
На думку Харальда Херрманна, в Німеччині обов’язково має бути відомо, що разом з українськими традиціями тут існує живе мистецтво й культурне життя. Наприклад, дуже жива літературна «тусовка», яка стає дедалі цікавішою Німеччині. Або такі великі фестивалі, як Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz на початку вересня, кінофестиваль «Молодість», який має довгу традицію, фестиваль сучасної музики «Два дні й дві ночі нової музики/2Д2Н» в Одесі, Львівський книжковий ярмарок або «Гоголь-фест» у Києві. Ніко Ланге вважає важливим, щоб у Німеччині більша кількість людей знала, що Україна — це самостійна держава, а не Росія, що тут люди, культура, політика й історія відрізняються від російських, а також те, що Україна не маленька підвіска до Росії, а країна з більш ніж 45 млн. жителів і величезною територією. Тому Німеччина повинна дізнатися, яка цікава Україна якраз для Німеччини, яка потребує освоєння нових ринків. «Навіть якщо наразі не обов’язково всі умови виконуються, все ж таки Україна призначена для партнерства. Вона більша, ніж, наприклад, Польща, а також недуже віддалена» Крім того, Німеччина повинна дізнатися, як багато культурної та інтелектуальної спадщини є в Україні.
У той же час, представники німецької сторони бачать можливості поліпшити імідж України за кордоном. Наприклад, Ніко Ланге вважає, що Україна має починати представляти себе в світі успіхами, а не лише проблемами. Хороша можливість для цього — чудово проведений чемпіонат Європи 2012-го, — підкреслює він. На думку Харальда Херрманна, імідж України має сильніше виражатися в рекламі, наприклад, представляти такі позитивні моменти, як народні традиції Карпат, мультикультуралізм Одеси або відомі з ХІХ століття курорти Криму. Чемпіонат Європи-2012 — це особливо великий шанс перетворити наявні упередження на позитивний образ. «Тільки своїми силами таке нелегко зробити, бо 2012 року в Україні в гостях буде вся Європа й дивитиметься на неї», — зазначає аташе з питань культури німецького посольства. Урсула Кох-Лаугвіц вважає, що українські посольства також могли б робити свій внесок, діяти як носій іміджу й сильніше підтримувати відкритий діалог, наприклад, з німецьким суспільством. «Адже зовнішня політика — це також політика іміджу», — зазначає вона. На її думку, Україна має добряче поміркувати, як вона може змінювати свій імідж. «Гарантія європейських стандартів у буденному житті стала б, напевно, каталізатором», — говорить вона. Крім того, Урсула Кох-Лаугвіц розглядає чемпіонат Європи-2012 як шанс добре попрацювати над іміджем України, позбавитися вражень, що залишилися від акцій залякування, які здійснює СБУ. «Але це не дається простим натисненням кнопки. Якщо допускається те, що надто завзяті працівники завдають шкоди іміджу, тоді й найкраща кампанія іміджу не дає результатів», — підкреслює пані Кох-Лаугвіц.
