Радикальна палестинська організація ФАТХ цими днями висунула голову Організації визволення Палестини (ОВП) Махмуда Аббаса своїм кандидатом на посаду глави Палестинської автономії. Кандидатуру Аббаса обрали на засіданні центрального комітету ФАТХ, що відбулося позавчора. За Махмуда Аббаса одностайно проголосували всі присутні на засіданні члени комітету. 69- річний Махмуд Аббас тривалий час був заступником колишнього глави ОВП Ясіра Арафата та після його смерті 11 листопада в паризькому госпіталі «Персі» очолив цю організацію. 2003 року його призначили прем’єр-міністром автономії, але, пропрацювавши на цій посаді лише чотири місяці, він пішов у відставку через постійну конфронтацію на грунті розмежування повноважень з Ясіром Арафатом і лідерами ФАТХ. Вибори глави Палестинської автономії призначено на 9 січня 2005 року. Раніше свої кандидатури на участь у президентських виборах висунули Абдель Саттар Кассем, який протягом тривалого часу був противником політики Арафата, і Талал Сідір, один із прихильників Арафата. Палестинське угруповання «Бригади мучеників Аль-Акси», що відмовило в підтримці Аббасу, вирішило голосувати за Марвана Баргуті, який відбуває довічний термін в ізраїльській в’язниці. Але незважаючи на таку активну політичну обстановку, в Палестині досі багато хто побоювався ризику затяжної кризи влади, оскільки заміну Арафату знайти буде дуже непросто...
У момент своєї затяжної смерті Ясір Арафат виконав свій останній обов’язок щодо палестинської мети, якій він присвятив усе своє життя. Все відносно цієї людини було, справді, затяжним. Він вів затяжну війну національного визволення. Він вистояв низку затяжних облог — в Аммані (1970), Бейруті (1982) і Рамаллі (2002-2004). Лідерство Арафата було найбільш затяжним серед його колег в арабському світі, оскільки він пережив трьох єгипетських президентів (Нагуїба, Насера і Садата) і правив протягом усієї чверті століття доби Мубарака), п’ятьох ліванських президентів, трьох іракських, п’ятьох алжирських, трьох сирійських, трьох саудівських монархів і двох у Марокко, не кажучи вже про інших світових лідерів, від Ейзенхауера до Буша у Сполучених Штатах, від де Голля до Ширака у Франції і від Мао до трьох наступників у Китаї. Мабуть, жоден інший політик, живий і донині, не зустрічав і не переживав стільки світових лідерів, як Арафат.
Але це швидше завдяки спадщині Арафата, ніж його витривалості. Правильно часто висловлювали суперечні почуття з приводу того, що Арафат був благословенням для свого народу. Їхні долі були нерозривно пов’язані, часом до близького кінця обох. Протягом кількох десятиріч після узурпації їхньої батьківщини палестинці перетворилися на скупчення біженців, дехто залишився в новоствореній державі Ізраїль на правах другосортних громадян, інші розсіялися по арабському світу та за його межами. Саме Ясір Арафат і Організація визволення Палестини (ОВП), яку він заснував, дали їм почуття ідентичності як народу.
Незалежно від її ефективності, озброєна боротьба, яку вела ОВП, справді наділяла повноваженнями палестинців і виховувала в них почуття колективної гідності та самоповаги. Їхню мету більше не можна було ігнорувати. Жодна інша сучасна проблема не викликала стільки рішень ООН і не залучила стільки міжнародної дипломатії.
Якщо політику визначають як мистецтво компромісу, то Арафат був майстром цієї справи на палестинському й арабському рівнях. Він зумів залишитися біля керма впродовж майже сорока років без серйозних претендентів.
На світовому рівні, однак, він ішов не в ногу з ерою після «холодної війни». Винен він один у цьому чи ні, реальна можливість для історичного компромісу була упущена в Кемп-Девіді в серпні 2000 р., і він сам визнав це рік по тому. Тоді вже було надто пізно, оскільки керівництво і в Сполучених Штатах, і в Ізраїлі змінилося, і до нього вже не було жодного інтересу.
За останні чотири роки його життя суспільний простір Арафата зменшувався в буквальному і переносному розумінні. Він не зміг відновити переговори зі своїми ізраїльськими противниками або контролювати своїх палестинських борців-самовбивць. Він також не зміг стримати неприборкану корупцію палестинської влади, не кажучи вже про те, щоб боротися з нею.
Не допомогли Арафату і світові події, які перемістили центр уваги на війну Буша з тероризмом в Афганістані та Іраку. Вони несприятливим чином вплинули на нього і мету його життя. Як і його власне тіло, знайомий Арафату світ поступово танув із безповоротною втратою контролю.
Іронічним однак є те, що поки він умирав, світові лідери та ЗМІ знову відкрили важливість керівництва Арафата, якщо не його персони. Безперервна увага до нього ЗМІ, на грані майже насиченості, знову зосередила світову увагу на палестинському питанні.
Заяви Тоні Блера, Жака Ширака, Кофі Аннана та інших з нагоди смерті Арафата були переконливими у своїх вимогах швидкого і надто запізнілого вирішення конфлікту. Начебто фактом своєї смерті Арафат дав своєму народу шанс досягнути того, чого він не зміг досягнути за життя — мрії про незалежну демократичну палестинську державу. Це останнє «ура» Арафата.
Саад Еддін ІБРАГІМ — професор політичної соціології в Американському Університеті в Каїрі
