Чи пам’ятаєте ви угоду про партнерство та співпрацю (УПС), націлену на збереження «загальних цінностей» між Росією та Європейським економічним співтовариством? Підписана 1994 року під час перших оптимістичних років демократії в Росії, УПС сформувала 1999 року стратегію політики в сфері колективної безпеки та оборони Європейського Союзу.
Обидві сторони часто звертаються до цього бажання побудувати ближчі відносини у вигляді «стратегічного партнерства». Але тоді як французький президент Ніколя Саркозі та німецький канцлер Ангела Меркель зустрічаються з російським президентом Дмитром Медведєвим в Довілі, можна було б усвідомлювати, що Кремль, мабуть, хоче змінити умови таких відносин, що зароджуються.
Внаслідок очевидного відходу Росії від демократизації під час президентства Володимира Путіна, а також воєн у Чечні та Грузії, ЄС висловлюється все обережніше, уявляючи менш оптимістичними перспективи реального партнерства.
Таким чином, в Європейській стратегії безпеки, схваленої 2004 року, говориться лише про те, що «ми маємо продовжити налагодження більш близьких відносин з Росією, головним чинником нашої безпеки і процвітання. Повага до загальних цінностей зміцнить просування до стратегічного партнерства».
Вторгнення Росії в серпні 2008 року в Грузію викликало більш жорстке визначення: «Жодне стратегічне партнерство неможливе, якщо цінності демократії, поваги до прав людини і правові норми не поділяються і не поважаються».
Росіяни тим часом щосили намагаються врегулювати свої диференційовані уявлення про Європу. Деякі відкрито заявляють, що вони «втомилися від відносин з брюссельськими бюрократами». Як сказав голова комісії із закордонних справ Російської думи Костянтин Косачов: «У Німеччині, Італії, Франції ми можемо досягти набагато більшого».
Косачов та інші не думають, що ЄС налаштований на серйозні переговори по заходах «жорсткої» безпеки — те, чого вимагає Росія, — і на серйозних підставах. Як мати справу з Росією щодо проблем безпеки — особливо з енергетичної безпеки — одна з найбільш суперечливих проблем, що стоять перед ЄС. Попри свої зобов’язання говорити з Росією від імені однієї особи, різні країни ЄС ведуть двосторонні переговори з Росією кожного разу, коли це можливо (особливо щодо вигідних ділових контрактів), збираючись під парасолькою ЄС лише тоді, коли це необхідно. Це дає Росії великі можливості налаштовувати одну країну проти іншої.
Росія тим часом глибоко розчарувалася в Заході через його поведінку після краху комунізму. В еру Горбачова передбачалося, що Захід дотримуватиметься політики заборони холодної війни. Росіяни чекали, що тільки-но їхня країна перестане бути конфронтаційною і експансіоністською, її розглядатимуть як законного партнера, а не як переможеного ворога. Передбачалося, що вона зберегла б свій статус разом зі Сполученими Штатами на світовій арені, її територіальна цілісність не бралася б під сумнів, і вона б керувала сама своїми внутрішніми справами без втручання ззовні або критики.
Зростаюче обурення Заходом закріпило стійку схильність російських лідерів до мислення такими поняттями, як «наддержави» і «сфери впливу», а також закріпило віру в те, що міжнародні відносини — гра з нульовою сумою, в якій вигода інших — поразка Росії. Таким чином, вони не можуть визнати, що сильніші багатосторонні установи, довіра, співпраця і взаємозалежність могли б гарантувати міжнародну безпеку. Навпаки, вони наполягають на тому, що втрата Росією статусу наддержави повністю неприйнятна.
Економічне зростання в роки Путіна (разом з перемогою над Грузією), яке було розцінене в Росії як початок великого політичного одужання, забезпечило упевненість, необхідну для об’єднання зусиль з метою реконструкції трансатлантичної архітектури системи безпеки. Запропонована Медведєвим трансатлантична угода про безпеку зберегла б принцип невтручання зовнішніх сил для вирішення національних суперечок, які б виключили міжнародне втручання в конфлікти, що стосуються Північного Кавказу, включаючи Чечню.
Статус-кво був би закріплений надалі принципом, який полягає в тому, що жодна країна не може підсилити свою безпеку на шкоду інший. Але неясно, хто вирішує, що є шкодою. Гірше того, положення про свободу приєднання до військових союзів, обумовлену в Гельсінських угодах 1975 року та в інших основних міжнародних угодах, таких як Паризька хартія для нової Європи або Хартія європейської безпеки, було б опущено, що не передбачає нічого хорошого. Розширення військових союзів, таких як НАТО, було б оголошено загрозливою мірою.
Європа повинна реагувати на цю російську пропозицію, по-перше, визнаючи, що Росія відіграє критичну роль у трансатлантичній безпеці й що це потрібно розглядати не лише з обачністю, а й з повагою. У той самий час ряд установ уже працює з цією проблемою: ОБСЄ, Рада НАТО — Росія та Евроатлантична рада партнерства — це лише деякі з них. Існуючі установи, можливо, необхідно ще раз підбадьорити й укріпити, але немає жодної потреби в збільшенні їхнього числа.
По-друге, принцип єдності європейської та американської безпеки, такий фундаментальний під час холодної війни, залишається в силі. Тому ініціативи безпеки мають бути спочатку обговорені в двосторонньому порядку в межах структури НАТО — ЄС; тільки тоді загальна позиція має бути представлена в ОБСЄ. Важливо розмовляти з Росією в один голос.
По-третє, прихована ідея плану Медведєва — у Росії має бути право вето над усіма пов’язаними з безпекою рішеннями НАТО або ЄС — має бути відхилена. Враховуючи те, що нова воєнна доктрина Росії представляє НАТО як потенційну загрозу, її лідери можуть логічно стверджувати, що розширення НАТО підриває російську безпеку.
Із Росією потрібно консультуватися з усіх основних проблем безпеки. Консультація НАТО — Росія в процесі розробки останньої стратегічної концепції НАТО — хороший приклад — підхід, який сама Росія відхиляла раніше, коли приймала свою нову воєнну доктрину. Консультації за планом Медведєва повинні також включати інші країни колишнього радянського блоку, такі як Україна.
Кращим способом подальшого розвитку плану Медведєва була б декларація ОБСЄ, подібна до прийнятої в Стамбулі 1999 року, — тобто політична резолюція, а не договір, що зв’язує юридично Також формальне визнання Росії як наддержави могло б допомогти зусиллям ЄС і США залучити її керівників до серйозного діалогу з питань безпеки. Але жодна угода не може бути підписана, поки залишаються сумніви в щирості російських зобов’язань відносно дотримання норм міжнародної поведінки.
Януш Онишкевич — колишній міністр оборони Польщі, на даний час голова ради Європейсько-атлантичної асоціації.
