Я був у Йорданії, цьому красивому оазисі спокою та стриманості, розташованому в небезпечному оточенні, коли я вперше почув новини про вбивство двох британських солдатів і поліцейського-католика республіканським дисидентом-терористом у Північній Ірландії.
Ми дивилися на те, що християни називають Святою землею, з йорданської височини. Мене вразила думка, коли я пригадав дні, проведені у Північній Ірландії, настільки мало: і тут, і там горнило, переповнене такою боротьбою, гіркотою та кровопролиттям. Є тісний зв’язок між географією Північної Ірландії, Сектором Газу й Західним Берегом, що змушує насильство виглядати все більш непояснюваним і неприпустимим.
Чи це насильство неминуче через зіткнення культур, релігій та етносів? Чи запрограмоване воно в ДНК історією, мовою та властивими нам різними способами задоволення наших духовних прагнень?
Для мене було великим успіхом прочитати у Йорданії книгу під назвою «В пошуку ідентичності» Аміна Маалуфа. Книга є блискучою критикою того, що автор, який є ліванцем, французом, арабом і християнином, називає «пантерами» політики ідентичності. Маалуф сподівається, що одного разу він зможе увесь Близький Схід назвати своєю батьківщиною, і що його внук вважатиме його книгу дивним нагадуванням про час, коли ці питання треба було піднімати.
Що є правдою в політиці ідентичності на Близькому Сході та формуванні відносин Америки та Європи з ісламським світом, те рівнозначно правдиве щодо Північної Ірландії. Або, принаймні, це було також правдиве.
Я провів частину свого життя, працюючи над проблемами тероризму в Північній Ірландії, спочатку на міністерській посаді на початку 80-х років, а потім — очолюючи комісію, яка розробила реформу з охорони громадського порядку й безпеки у провінції як частину белфастської мирної угоди. Протягом століть протестантські й католицькі громади періодично зіштовхувалися, і за тридцять років — часу, евфеміністично названого «хвилями насильства» — тероризм забрав понад 3000 життів і завдав десятки тисяч поранень.
Це було зіткненням ідентичності, яке не має жодного стосунку до основних послань християнства. Та це було жахливо. Я пам’ятаю, як уперше відвідав лікарню в Белфасті, й молоді няні приймального відділення швидкої допомоги мали терпляче описувати мені відмінності між протестантським й католицьким способами ушкодження колінної чашечки. Це не було питанням теології або навіть літургії. Проте католики користувалися дробовиком для цього жорстокого покарання, а протестанти — електричним дрилем.
Ми думали, що «це все вже буде лише в історичних книжках», аж до нещодавніх убивств. Белфастська мирна угода 1998 року забезпечила більше десяти років миру. В її основі лежить проста пропозиція: республіканці, які закликали до єдиної Ірландії та кидали бомби — збиваючи разом переважно протестантську «північ» і в більшості своїй католицький «південь» — погодилися, що конституційну зміну можна провести лише через виборчу урну.
Ми залучили терористів ІРА та її політичне крило до політичного процесу й розподілу влади. В обмін протестантська більшість на півночі погодилася з тим, що республіканці не повинні приймати символів держави, до якої вони не почували лояльності. Крім того, поліція та сили безпеки мали реорганізуватися таким чином, аби вони представляли все суспільство, а не лише первинну протестантську більшість.
Цікаво те, що питання реформи поліції було єдиним, яке сторони не могли вирішити самі. Тоді викликали мене разом із групою експертів з охорони громадського порядку, щоб урегулювати це питання.
Результатом операції стали роки миру. Це не ідеально. Деякі з компромісів, на які час від часу мусили йти демократи з колишніми терористами, важко прийняти. Однак у результаті життя повернулося до нормального русла для півтора мільйонів мешканців Північної Ірландії.
Я не дотримуюся апокаліптичної точки зору на нещодавні події, втім, трагічні для сімей, які зазнали втрат. Це анархічний спазм насилля крихітної меншості. Певним чином це підкреслює важливість того, що було досягнуто у Північній Ірландії.
По-перше, практично вся Ірландія об’єдналася проти того, що трапилося. По-друге, насильство посилило політичний процес із колишніми лідерами ІРА, котрі стояли пліч-о-пліч із поліцейськими, аби засудити вбивць. По-третє, реформована поліція широко стала сприйматися як захисник усього суспільства, і молодих католиків надихнули приєднатися до неї їхні священики та єпископи. Зараз вона здатна більше протистояти тероризму.
Чи думав я про уроки, які слід засвоїти Близькому Сходу, дорогою з одного кінця Йорданії в інший? Можливо, про два з них. Очевидно, що в Палестині не буде миру, доки ми не почнемо говорити з ХАМАСом, — факт, який спеціальний посланець у регіоні президента Барака Обами сенатор Джордж Мітчелл, безсумнівно, оцінить після свого досвіду успішного посередника у Північній Ірландії.
І, по-друге, ми повинні залишити осторонь застарілі й хибні ідеї визначення ідентичності. Можливо, це просто зробити авторові статті, оскільки він є католиком і внуком ірландців, змушених емігрувати з країни через картопляний голод, і який, утім, став британським міністром і останнім колоніальним губернатором Британії.
Кріс ПАТТЕН — колишній комісар ЄС із зовнішніх відносин, голова Британської консервативної партії, був останнім британським губернатором Гонконгу. Наразі є почесним ректором Оксфордського університету та членом Британської палати лордів.
