Напередодні Дня Перемоги в Україні актуалізувалася дискусія з приводу примирення учасників бойових дій Другої світової війни — солдатів Червоної армії та ОУН- УПА. Не менш актуальна тема примирення й для інших держав. У Німеччині, наприклад, і досі не припиняються дискусії з приводу інтерпретації подій 60-річної давнини. До уваги читачів представляємо на цю тему думки екс-радника колишнього канцлера Німеччини Міхаеля Мертеса та інтерв’ю з очевидцем бомбардування Дрездена.
У 1960 році, коли мені було сім років, моя бабуся Анжеліка роз’яснила мені значення дня 8 травня 1945 року, дня, коли капітулювала нацистська Німеччина і Друга світова війна в Європі закінчилася. Ми проводили літню відпустку в Нормандії, звідки в «день Д», 6 червня 1944 року, почалося визволення Європи від нацизму. Одного разу ввечері я слухав, як мої батьки розмовляють із бабусею про минуле. Я забув подробиці їхньої розмови, але як зараз чую подих полегшення, із яким моя бабуся вимовила: «Слава Богу, що ми програли ту війну!»
З погляду дитини те, що поразка — це добре, було зовсім не самоочевидно. Але, звісна річ, моя бабуся мала слушність, прирівнюючи поразку до визволення. Чим більше я думаю про урок, який вона мені дала 45 років тому, тим ясніше бачу другий, менш очевидний зміст її слів. Війну програли «ми». Німецький народ не був безневинною жертвою нечисленної банди прибулих ззовні злочинців під назвою «нацисти» — нацизм був породженою всередині країни ідеологією, його підтримували мільйони німців, і кожен німець був відповідальний за його злодіяння, попри те, чи був він сам прихильником нацизму чи ні.
У сьогоднішній Німеччині переважна більшість погоджується з думкою, що 8 травня 1945 року — це день визволення не лише для Європи, а й для самої Німеччини. Порівняно з громадською думкою в 60-ті роки, це, безперечно, величезний прогрес. Але парадоксально те, що в цьому може бути присутня й частка безпам’ятності, оскільки такий погляд маскує той факт, що для визволення знадобилася поразка у війні. Кажучи словами моєї бабусі, визволителями були не «ми», а «вони».
Те, як люди сприймають своє минуле, більше розповідає нам про їхні нинішні погляди, ніж про саме минуле. От що має означати термін «політика пам’яті». І саме тому не має значення, чи відбулися відповідні події: 60 років (Друга світова війна), 90 років (геноцид вірменів) чи 600 років тому (битва на Косовому полі в 1389 році). Насильницький конфлікт у минулому може продовжувати жити як війна спогадів у сьогоденні, що можна спостерігати на прикладі нинішньої суперечки між Китаєм і Південною Кореєю, з одного боку, та Японією — з іншого. У свою чергу війна спогадів може призвести до насильницького конфлікту в майбутньому.
Злочинці минулого часто намагаються позбавити своїх жертв моральної переваги, заявляючи, що вони самі були жертвами. Отже, 60-та річниця бомбардування Дрездена авіацією союзників 13 лютого 1945 року була, ймовірно, важливішим моментом у розумінні «політики пам’яті» Німеччини, ніж 60 тарічниця 8 травня 1945 року.
Ультраправі угруповання назвали цей наліт, у ході якого загинули щонайменше 30000 осіб, «Дрезденським бомбовим Голокостом». На щастя, їхня пропагандистська кампанія провалилася. Хоча це правда, що тисячі цивільних жителів Дрездена й інших німецьких міст не були винні на індивідуальному рівні, не може бути жодного сумніву в тім, що військова поразка Німеччини як спільності була моральною необхідністю.
Із лівого боку політичного спектра Німеччини висловлювання про те, що 8 травня 1945 року — день визволення, питань не викликає. Проте іноді замовчують той факт, що для досягнення цього результату було потрібне широкомасштабне застосування сили. Пацифісти лівого спрямування схильні не помічати цього простого факту. Їхнє гасло: «Не допустити нової війни!» — лише половина правди, тоді як інша половина така: «Не допустити нового умиротворення!» 8 травня 1945 року не було «часом нуль», як свідчить популярний у Німеччині вислів. У нього була подія-попередник, а саме — відсутність випереджального опору в країні та за кордоном тій загрозі, що сформувалася в нацистській Німеччині в 30-ті роки.
І варто засвоїти ще один урок. Так, 8 травня 1945 року стало днем визволення, у що вирішальний внесок зробила Радянська Армія. Але для мільйонів жителів Центральної та Східної Європи слідом за визволенням настала сталінська тиранія.
Нинішня війна спогадів між республіками Балтії та Росією стосовно міжнародного святкування в Москві 9 травня цього року нагадує Німеччині про особливу історичну відповідальність. Германо-радянський договір про ненапад, так званий пакт Гітлера—Сталіна, укладений у серпні 1939 року, доповнювався секретним додатком, згідно з яким прикордонні держави — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща та Румунія — поділялися між сферами інтересів договірних сторін. Але виправдовувати злодіяння нацистів, посилаючись на злочини сталіністів — це інтелектуально та морально неприйнятний прийом.
8 травня цього року оратори нагадали нам, як важливо не забувати. Вони наголосили, що якщо уроки історії не засвоєні, вона неминуче повторюється. Усе це цілком правильно. Але особисто я згадаю цього дня й слова моєї бабусі: «Слава Богу, що ми програли ту війну!» Слава Богу — і слава всім тим хоробрим солдатам союзних військ, які віддали свої життя в ім’я волі Європи.
Міхаель МЕРТЕС — екс-радник із питань національної безпеки та зовнішньої політики екс-канцлера Німеччини Гельмута Коля
