Війна в Іраку закінчується, i це добре. Питання про переможця на деякий час знято, попереду — уже локального характеру суперечки й боротьба за владу між місцевими групами, кожна з яких змагатиметься за прихильність американської адміністрації. Війна довела один беззаперечний факт: у сьогоднішньому світі існує лише одна дієздатна сила, і це — не Організація Об’єднаних Націй, а Сполучені Штати Америки, добре це чи погано. І в цьому розрізі не випадково країни-неофіти Європейського Союзу дружно висловили підтримку американській політиці, не випадково російська негативна реакція обмежилася політичною риторикою, а Україна спробувала знайти спосіб повестися, як ласкаве теля. Не випадково ще до взяття Багдада повідомлялося про сподівання Франції та Німеччини на налагодження відносин із Сполученими Штатами в найближчі тижні. Потугу ігнорувати неможливо, а що ця потуга, як, до речі, і багато інших, менш сильних держав, не бажають рахуватися із загальними нормами — то вона має на це право, право сильного, доведене на практиці. Саме тому навряд чи світ дочекається, поки буде назване ім’я того, хто віддав американському танкові наказ на знищення камери Тараса Процюка, так само, як і покарання винних у знищенні пасажирського поїзда в Югославії в 1999-му. І це теж буде сприйнято як реальність.
Виявилося так, що після холодної війни парадоксальним чином настала абсолютна необхідність в інструментах противаги і балансу в рамках, принаймні теоретично, однієї й тієї ж самої системи — системи, яка декларує принципи демократії, прав людини й ринкової економіки. Світ до цього не був готовим — можливо, саме через це «не йшла» реформа ООН, саме через це ЄС виявився різноголосим, а країни Центрально-Східної Європи миттєво зорієнтувалися на сильного. І ця проблема мала б бути обговорена не лише на засіданні Європейської Конференції завтра в Афінах, але й на багатьох інших форумах. Напевно, з людства мало б уже бути досить воєн і кампаній сумнівної легітимності, з сумнівними результатами, які розпочинаються за чиєюсь волею. Адже ніхто не зможе зараз поручитися, що вже завтра якась із «нових» ядерних країн не вирішить, що її безпеці смертельно загрожує сусід.
Нові виклики для міжнародної безпеки, про які йдеться після трагедії 11 вересня — прямі наслідки «старої» геополітики, міркування якої вже більше не повинні бути основою світоустрою. Іракська війна за певних умов могла б стати її кінцем. Якби тільки на цю хвилю хтось був здатний розробити принципово нові моделі, з рівними для всіх стандартами і вимогами, які б не знецінювали самі поняття демократії й свободи.
