Протягом майже всіх дев'яти років посткомуністичної трансформації російські політичні блоки були настільки роз'єднаними, що могли працювати разом тільки тоді, коли йшлося про негативні дії, і це в той час, коли країна вимагала від них рішучих і позитивних кроків. Та нещодавно російські політики стали свідками низки політичних «шлюбів»; одні були тактичними, інші — вимушеними союзами, від яких відгонить відчаєм. Попри всю свою винахідливість, ці політичні альянси виявили політичну децентралізацію Росії, від якої вже, певно, немає шляху назад.
Знак глибокої російської політичної децентралізації прийшов із самого центру. Самовпевнений мер Москви Юрій Лужков об'єднав свою партію «Отєчєство» з партією «Вся Росія», з групою, що зібрала разом більшість губернаторів регіонів Росії. Зачепившись за губернаторів, мер Лужков зумів залучити на роль кандидата в президенти на виборах наступного року Євгена Примакова (людину, якій чи не найбільше довіряють у Росії).
Спочатку регіональних губернаторів вважали витворами Бориса Єльцина, який сам призначив їх після розвалу СРСР і використав факт контролю ними верхньої палати думи як своєрідний кийок проти комуністів, які домінували над нижньою палатою. Та у середині 1990-х губернаторство стало суб'єктом виборів. Спираючись на законодавчу систему виборів (наскільки вони були фальсифіковані — не так важливо), російські губернатори набули величезної ваги у політичній системі. Тепер вони ревно оберігають свою владу і гуртуються для захисту своїх привілеїв і прибутків. Більше того, губернатори відіграють важливу роль у таких ключових питаннях, як визначення того, чи отримає регіон іноземні інвестиції, чи міжнародні бізнесмени обходитимуть його стороною.
Однією з основних силових підвалин губернаторів є їх вирішальний вплив на виборців у регіонах, які й визначать результат парламентських виборів у грудні цього року, та й президентських виборів наступного червня. Перетягнувши губернаторів до своєї виборчої машини, Примаков «вивів» тих людей, які повернули минулі президентські вибори на користь Єльцина. Дезертирство губернаторів, однак, може виявитися двосічним мечем для Примакова, який оголосив у своєму першому зверненні 30 серпня, що його президентство дасть Росії сильну централізовану державу з оновленим контролем над її економікою. Однак, з огляду на укладені передвиборні угоди, Примаков, ставши президентом, може виявитись у ще слабшому становищі, ніж зараз Єльцин. Бо, якщо альянс «Отєчєство — Вся Росія» матиме контроль над Державною думою (нижньою палатою парламенту), то губернатори отримають ще більше влади і за рахунок цього вони контролюватимуть не тільки Раду Федерацій (верхню палату), але й депутатів нижньої палати думи, які завдячуватимуть губернаторам своїми мандатами.
Проте існує делікатний баланс між Кремлем і регіонами. У російській системі більшість податків збирається централізовано, так що губернаторам доводиться мати хороші стосунки з федеральною владою, щоб зберегти доступ до свого шматка федерального пирога, який постійно тоншає. Дійсно, коли гроші асигновано на потреби регіону, трапляється, що вони не доходять за призначенням, тому що у Кремля не вистачає ресурсів для виконання своїх зобов'язань. Хорошим сьогодні вважається той губернатор, якому вдається привезти додому грошей. Після виборів губернатори можуть зажадати прямого контролю над федеральними ресурсами.
Крім федеральної влади, яка тримає їх у шорах, губернатори обмежені і внутрішніми суперечностями. Досі головною інституційною формою утворення коаліції регіонів були міжрегіональні асоціації, які об'єднували губернаторів певної географічної зони, наприклад, Сибіру чи Уралу. Та навіть усередині цих однорідних груп наявна різниця між багатими й бідними регіонами. Бідні регіони хотіли б використати федеральні ресурси для забезпечення своїх мешканців мінімальним прожитковим рівнем, а багатші хочуть вкладати гроші у розвиток промисловості, маючи надію, що цей розвиток стане початком відродження всієї економіки.
Тільки це економічне обмеження може запобігти повному домінуванню російських губернаторів на федеральній сцені, хоч вони, певно, відберуть ще більше влади у центра. Попри те, що більшість найвпливовіших губернаторів підтримують витіснення комуністичної більшості з Державної думи для забезпечення менш заідеологізованого і більш регіонально-спрямованого управління, їх думки розходяться в інших важливих питаннях. Тому навіть якщо коаліція губернаторів Лужкова і Примакова отримає більшість крісел у нижній палаті парламенту у грудні, немає гарантії, що нові члени зможуть виробити послідовну єдину програму.
З'являються свідчення корінних розбіжностей. Нещодавно партії «Отєчєство» і «Вся Росія» — кожна окремо — організували конгреси для лобіювання своїх інтересів із формування об'єднаного списку партії. Окрім того, Примаков запросив аграрну партію, колишнього союзника комуністів, приєднатися до альянсу. Лужков і губернатори не зраділи з приводу цього ускладнення у розподілі майбутньої політичної здобичі. Більше того, Примаков запропонував Євгенові Наздратенку, горезвісному корумпованому губернатору Приморського краю на Далекому Сході, велику роль в альянсі, залишивши не при ділі регіонального лідера партії «Отєчєство» і друга Лужкова Сергія Дудника.
Ці конфлікти угрупувань натякають на те, що альянс «Отєчєство — Вся Росія», можливо, не настільки могутній, як цього побоюються, за винятком одного факту: опоненти альянсу перебувають у стані ще більшої роздрібленості. Войовничий пацифіст Григорій Явлінський з партії «Яблоко» і Сергій Степашин, колишній прем'єр-міністр і архітектор чеченської війни, насилу утримуються нагорі об'єднаного списку партії для грудневих виборів до думи. Віктор Черномирдін сказав якось, що він готовий співпрацювати зі своїм наступником у ролі прем'єр-міністра, прибічником вільного ринку Сергієм Кирієнком, проте наступного дня висловив невдоволення з приводу роботи зі своїм попередником, реформатором Єгором Гайдаром. Двома днями пізніше, він оголосив, що розмірковує над тим, щоб приєднатися до Примакова та Лужкова.
Російський центр і праві, певно, забули стару істину про те, що у біді політики повинні триматися разом, бо інакше їм доведеться потім висіти поодинці. Саме цей розбрат правих, і насамперед він, може стати тим ключовим чинником, який приведе до влади наступного року Євгена Примакова.
