Відносини Америки з Китаєм мають тривожну тенденцію коливатися між обіймами та відторгненням, і ця шалена подвійність сьогодні очевидна для всіх, оскільки економічна потужність Китаю, що неухильно підвищується, нарешті, призвела до неминучого: китайські фірми розпочинають скуповувати американські компанії.
Сполучені Штати зазнали першого потрясіння, — що супроводжувалося скаргами від американського Конгресу, — коли китайська комп’ютерна компанія Lenovo Group купила підрозділ персональних комп’ютерів IBM. Неважливо, що до 2000 року Китай інвестував у США менше ніж 400 мільйонів доларів, у той час як Великобританія — понад 230 мільярдів, а Японія — 159 мільярдів доларів. IBM — одна з найбільших знакових торгових марок Америки, й багато американських політичних діячів були приголомшені економічним вторгненням Китаю.
Ця майже автоматична реакція нагадувала 1980-ті роки, коли Америка раптово виявила, що японські компанії на зразок Sony купують Columbia Pictures, Mitsubishi Estates купує Центр Рокфеллера, й навіть відоме поле для гольфа Pebble Beach на Каліфорнійському узбережжі придбано японськими інвесторами. «Люди боялися, що навіть танцюристи з трупи Rockettes мають надіти кімоно,» — написала Сьюзен Толчин з університету Джорджа Мейсона, автор книги «Buying Into America».
Потім було оголошено, що великий китайський виробник приладів, Hai’er зі штаб-квартирою в Циндао, цікавився придбанням виробника домашньої техніки Maytag, іншої знакової всеамериканської торгової марки.
У цьому контексті, нещодавня пропозиція China National Offshore Oil Co, третьої за величиною нафтовидобувної компанії Китаю, контрольованої державою, — заплатити за американську нафтову компанію Unocal 18,5 мільярдів доларів, що більше, ніж 16,5 мільярдів, запропонованих американським покупцем, компанією Chevron, — стало лише найгучнішим з тривожних сигналів. Окрім того, репортери натрапили на слід китайських нафтових операцій з Іраном та іншими офіційно визнаними представниками «імперії зла», типу Судану, Венесуели, і Мьянми (Бірми). Здавалося, ще трохи, і можна буде почути колективний скрегіт зубів у США, особливо в Конгресі.
Китай поступається лише Японії в кількості векселів американського казначейства, що знаходяться в його розпорядженні. Але американці, здається, психологічно не готові до того, що Китай намагається використати частину своїх значних доларових запасів, щоб стати в Америці акціонером глобального масштабу.
Важко судити, що засмучує американців більше — символічне значення таких операцій, стурбованість національною безпекою чи поступове розуміння того, що економічній перевазі Америки кинуто виклик. У чому б не була справа, китайці добре знають про почуття американців з цього приводу: обурення, змішане з безсиллям.
Але через що ситуація з цією низкою символічних китайських плацдармів в самому економічному центрі Америки стає сьогодні особливо мінливою, так це через обговорення в Сенаті США протекціоністських тарифів, направлених проти китайського імпорту, а також аналітичної доповіді міністерства оборони США, що очікується днями, в якій, за повідомленнями, Китай виступає як потенційний противник. Як говорять, в доповіді Пентагона лідери Китаю зазнають критики, крім іншого, ще і за те, що збільшують збройні сили країни за відсутності будь-якої видимої зовнішньої загрози, а також за інші «відомі невідомі», типу невизначеності реального розміру військового бюджету Китаю.
Розуміючи, що доповідь побачить світ у делікатний для китайсько-американських відносин момент, чиновники Пентагона, як говорять, редагують її, прагнучи пом’якшити будь-які зовнішні прояви антикитайського уклону.
З урахуванням поєднання факторів, які сьогодні в сукупності сприяють розладу в двосторонніх відносинах, корисно пам’ятати, що відповідальність США як наддержави полягає не в тому, щоб просто реагувати за інтуїцією чи керуючись корисливими інтересами, а в тому, щоб зріло і стримано виконувати роль лідера.
Щоправда, Китай залишається марксистсько-ленінською державою і все ще може зайняти відкрито ворожі позиції, особливо в тому, що стосується конфліктів на зразок тайванського. Але обнадійливий сценарій полягає в тому, що Китай, шляхом поступової еволюції, продовжуватиме втрачати історично властивий йому комплекс «жертви» і свою стару, збанкрутілу революційну ідеологію, щоб з’явитися на світовій арені в новій якості — впевненої в собі, демократичної й конструктивної держави.
Цей результат навряд чи неминучий. Щоб його досягнути, американські офіційні особи не мають давати приводу для посилення старих страхів, — що відбудеться, коли вони розглядатимуть Китай як загрозу. Китаю треба і дозволити грати за загальносвітовими правилами, і посприяти йому в цьому, навіть коли символи його прогресу викликають надто хворобливу реакцію.
До цього часу адміністрація Буша не мала проблем, проводячи свою політику «суворої любові» стосовно Китаю. Але, точно так само як нинішня пропозиція Bank of America — 2,5 мільярда доларів за пакет акцій China Construction Bank — не викликає жодних заперечень серед американських політичних діячів, Китаю також треба дозволити вільно вкладати капітал за кордоном.
Перефразуючи старе прислів’я — що дозволено американському Юпітеру, має бути дозволено й китайському бику — навіть якщо Юпітер вважає, що бик стає дещо нахабним.
Орвілл Шелл — один із найвідоміших у світі експертів з Китаю, декан Каліфорнійського університету в Берклі.
