Коли некомпетентність у Кремлі стає вбивчою, ті, хто займає його, починають тремтіти. Коли новини про збитий над Україною рейс Malaysia Airlines MH17 дійшли до Росії, люди з довгою пам’яттю пригадали про напад Радянського Союзу 31 рік тому у вересні на рейс 007 Korean Air Lines і його політичні наслідки.
Тоді Кремль спочатку брехав світу, кажучи, що не має жодного стосунку до зниклого літака KAL. Пізніше він стверджував, що реактивний літак Південної Кореї виконував американську шпигунську місію. Але в радянському керівництві цей інцидент став переломним моментом. Це закінчило кар’єру маршала Миколи Огаркова, начальника Генерального штабу і жорсткого екстреміста, чиї непослідовні і непереконливі зусилля, аби виправдати дії зі збиттям літака, виявилися дуже незручними для Кремля.
Некомпетентність Огаркова (і невміла брехня) разом зі зростаючим провалом початої 1979 року Радянським Союзом війни в Афганістані оголювала застарілість системи. Застій, який почався під час правління Леоніда Брежнєва посилився після його смерті 1982 року. Його наступники, спочатку голова КДБ Юрій Андропов, а потім генеральний секретар ЦК Комуністичної партії Костянтин Черненко, не лише були однією ногою в могилі, коли прийшли до влади, але й були нездатні реформувати Радянський Союз.
Величезні втрати людських життів в Афганістані (дорівнюють втратам Сполучених Штатів у В’єтнамі, але за набагато менший період часу) стали натяком для багатьох, що Кремль ставав небезпечним сам для себе; напад на цивільний авіалайнер, здавалося, підтверджував ці погляди, що зароджувалися. Саме усвідомлення цього стимулювало прихід до влади Михайла Горбачова, а також підтримку в лавах керівництва політики реформіста Горбачова перебудови і гласності.
Звичайно, історія — не доля, але можна бути впевненими, що принаймні деякі з оточення Президента Росії Володимира Путіна, якщо не сам Путін, вже думали про невдачу Огаркова і її вплив на радянську еліту. Врешті-решт, кремлівське керівництво разом Путіним визначає себе через те, що було, а не те, що б могло бути.
Справді, обґрунтування Путіна щодо приєднання Криму нагадують міркування Брежнєва щодо вторгнення в Афганістан: аби подолати ворогів, які прагнуть оточити країну. Виступаючи 2004 року перед російськими ветеранами про афганське вторгнення, Путін пояснив, що існували законні геополітичні причини, аби захищати кордони Радянської Центральної Азії, так і в березні він привів проблеми з безпеки, аби виправдати свій захват української землі.
В епоху Брежнєва експансіоністські політики відобразили нове багатство країни енергетичного походження. Нарощування військової потужності Путіна і модернізація за останнє десятиліття також підживлюється експортом енергоносіїв. Але останній несподіваний успіх енергетики Росії замаскував некомпетентність економічного правління Путіна із зростанням і державними доходами, тепер повністю залежними від вуглеводневого сектора.
Більше того, некомпетентність Путіна розширюється далеко за межі економіки. Його сили безпеки як і раніше жорстокі і нез’ясовні; у деяких частинах країни вони злилися зі злочинними угрупуваннями. Контрольована їм судова влада не надає підтримку звичайним людям; і військові об’єкти, підводні човни, нафтові платформи, мінні шахти, лікарні й притулки для літніх людей країни регулярно вибухають, розвалюються або тонуть, унаслідок халатності та нульової відповідальності.
Коли суспільна підтримка анексії Криму Путіним ослабиться — а це станеться, — його провали засіяють яскравіше в світлі катастрофи MH17. Якби Російська держава функціонувала добре, Путін міг би продовжувати чинити опір тиску з боку лідерів опозиції. Але звинувачення опозиції, що режим Путіна складається з «шахраїв і злодіїв», резонуватиме сильніше, бо тепер росіяни можуть побачити результати довкола себе.
Роблячи собі, по суті, державу, Путін, як і геронтократія, яка обвалилася зі сходом Горбачова, все частіше розглядається як відповідальний за всі державні невдачі. І хоча вдумливі росіяни можуть бути заручниками зарозумілості і грубих помилок Путіна, решта світу ними не є. Справді, його партнери — зокрема інші країни БРІКС (Бразилія, Індія, Китай і Південна Африка) — зараз навряд чи зможуть закрити очі на його презирство до міжнародного права і національного суверенітету своїх сусідів, як вони це робили під час їхнього недавнього Бразильського саміту. І останні шори Європи щодо Путіна, здається, впали, внаслідок чого серйозні санкції майже напевно будуть накладені.
Путіну тільки 61 рік, він на десять років молодший за лідерів, які привели Радянський Союз у прірву, і Конституція дозволяє йому залишатися при владі як мінімум ще 10 років. Але зі зростанням ВВП лише на 1,3 % 2013 року — і з санкціями, здатними прискорити падіння економіки, — патріотична гордість не зможе його надовго захистити.
Але «перегнувши палицю» в Афганістані і обманюючи світ про збиття KAL 007, радянський режим викрив і прискорив гниття, яке зробило його крах неминучим. Немає жодної підстави вірити в іншу долю зусиль Путіна, аби відновити Росію як імперіальну потужність.
Проект Синдикат для «Дня»
Ніна ХРУЩОВА — автор книжки «Уявляючи Набокова: Росія між мистецтвом і політикою», викладає міжнародні відносини в Новій школі і є старшим науковим співробітником Інституту світової політики в Нью-Йорку.
