Головною проблемою політичного життя Ірану після переконливої перемоги Мохаммада Хатамі на президентських виборах (за нього проголосувало майже 80% виборців) стало питання — чи зможе він використати отриманий ним мандат довіри для рішучих дій.
Йдеться не лише про його політичну спадщину. Доля іранської революції, хід ісламської реформи і те, в якому напрямку рухатиметься головний ісламський рух у всьому світі, у великій мірі залежить від того, що зробить президент Хатамі протягом наступних чотирьох років. Учетверте протягом останніх чотирьох років іранці переважною більшістю проголосували за демократичні реформи і реформаторів — двічі за президента, один раз за парламент і один раз у виборах до місцевих рад.
Однак протягом першого президентського терміну Хатамі спостерігалися як успіхи реформи, так і відступи назад. Було закрито більшість газет, відкритих після дозволу керівництва отримувати ліцензії незалежним виданням. Десятки журналістів і редакторів, у тому числі й провідних оглядачів та репортерів, котрі проводять незалежні журналістські розслідування, було відправлено за грати догматичними представниками духівництва.
Багато хто з вірних президентові членів його команди, в тому числі віце-президент Абдулла Нурі, міністр культури Аятола Мохаджерані й мер Тегерана Голамхоссейн Карбасчі, були змушені піти у відставку або з’явитися перед судом. Нурі був засуджений до ув’язнення після процесу, що став найбільшою сенсацією з часів повалення шаха духівництвом. Головний архітектор реформи Саїд Хаджаріан дивом залишився живим після замаху.
Студентів, котрі є найбільш рішучими прихильниками змін, кидали у в’язниці, били, примушували замовкнути або переслідували як призвідників виступів протесту, найбільш масових з часів революції 1979 року. Визнання президентом Хатамі своїх невдач було центральною частиною його 20-денної виборчої кампанії. «В управлінні державою були певні слабкі місця й недоробки», — сказав він на своїй єдиній прес- конференції, що відбулася за тиждень до голосування. Він назвав свій перший президентський термін «тунелем криз» і засудив «боягузів», котрі протидіють його реформам.
Багато які з цілей, поставлених президентом Хатамі на його другий термін, залишаються тими ж, що й чотири роки тому — надати більше свобод особі й пресі, домогтися більшої підзвітності в судовій системі, відкрити країну для зарубіжних інвестицій, щоб дати новий імпульс економіці, що переживає труднощі, і забезпечити роботою 700 тисяч молодих людей, які щорічно поповнюють ринок робочої сили.
Президент Хатамі відверто визнає, що усунути «залишки диктатури» буде нелегко. Але прихильність суспільства до ідеї відкритого Ірану — «незворотна».
Два чинники працюватимуть проти Хатамі, коли він цього літа офіційно вступить у повноваження президента на свій останній, згідно з конституційним обмеженням, термін. Першим з них є двовладна структура управління Ірану. Кожен традиційний державний інститут влади має в Ірані свого двійника — релігійний інститут, за яким звичайно й залишається останнє слово. Президент має двійника в особі верховного духовного вождя, який вважається непогрішимим, володіє найвищою владою над всіма інституціями державної влади та призначається довічно. Двійником парламенту є Рада охоронців — комісія з 12 експертів ісламу, яка може відхилити кандидатуру будь-якого претендента на будь-яку виборну посаду й накласти вето на закони. Двійниками цивільних і карних судів є релігійні суди, які у відповідності зі своїми повноваженнями можуть заарештувати будь-яку людину за «несумісну з ісламом діяльність» і провести закриті судові засідання.
Запекла боротьба за панування в Ірані розгортається між цими двома гілками влади. В усіх релігійних установах Ірану переважає догматика, згідно з якою, в словах «ісламська республіка» наголос потрібно робити на слові «ісламська». Їх мета полягає в тому, щоб не дати Іранові стати республікою — державою, в якій духівництво може виявитися відчуженим від влади. Щоб перешкодити змінам виконавці волі духівництва готові використати майже будь-які засоби, в тому числі й убивство. Незважаючи на безперечну підтримку з боку суспільства, президент Хатамі, однак, має в своєму розпорядженні обмежені можливості, щоб стримувати релігійні інститути влади або протидіяти їм.
Другим чинником є час. Президент Хатамі віддає перевагу еволюційним змінам. «Моя порада іранцям — виявляти терплячість, помірність і стійко терпіти труднощі на шляху до високих цілей. Єдиний спосіб досягнути того, до чого ми прагнемо — це поміркованість, поміркованість і ще раз поміркованість», — сказав він перед відкриттям голосування. Але чотири роки — це короткий термін, а Іранові потрібні великі зміни, щоб пом’якшити зростаюче незадоволення населення, незадоволеного всім — від дискримінації жінок щодо одягу до низького прибутку на душу населення (більш низького, ніж перед революцією). Президент Хатамі визнає, що без реформ у Ірані може статися «революційний вибух».
Існує й третій чинник, який може підірвати реформістський рух на наступних президентських виборах. Це буде залежати від того, наскільки великих змін доможеться президент Хатамі. Річ у тім, що незалежно від громадської популярності в списку кандидатів на наступних виборах може не виявитися серйозних реформаторів.
На виборах 1997 року президент Хатамі був «темною конячкою» і консерватори помилково вважали, що переможе колишній спікер парламенту Алі Натек Нурі. Але на наступних виборах 2005 року впливова Рада охоронців може дискваліфікувати реформістський кандидатів, як вже було зроблено під час виборів до інших органів влади. Або ісламські судові органи можуть притягнути до суду радикальних реформаторів за «діяльність, несумісну з ісламом», що сталося минулого року на парламентських виборах.
Тому президентові Хатамі треба здійснити не лише конкретні реформи. Перед ним стоїть більш важке завдання — забезпечити реформістському рухові життєздатність у майбутньому. Якщо президент Хатамі зазнає поразки, то він, можливо, ввійде до історії лише як тимчасова фігура, що правила між двома насильницькими революціями.
Робін Райт — провідний дипломатичний кореспондент «Лос- Анджелес Таймс», автор книги «Остання велика революція: заворушення і перетворення в Ірані»
