Намір президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, першого й одноосібного президента країни з 1990 року, балотуватися на третій термін викликає ефект дежа вю. Свого часу в Україні дуже довго побутували чутки про третій термін Леоніда Кучми, скористався третім (а незабаром — зможе і четвертим) шансом Олександр Лукашенко, а Сапармурат Ніязов і поготів визнаний довічним президентом Туркменістану. І якщо у випадку з Ніязовим усе начебто минуло «полюбовно», то в Україні подібні ідеї (з пошуками конституційних казусів) підтримки не здобули, а тільки «підігріли» ймовірність подій помаранчевої революції. Назарбаєв днями розкритикував так звані кольорові революції в Україні, Грузії і Киргизстані, тим самим даючи зрозуміти, що його третій термін — оптимальний варіант для подальшого розвитку країни. Як таку ідею сприймає казахська громадськість, наскільки можливий опір подібному сценарію — з цими запитаннями «День» звернувся до казахських експертів.
Євген ЖОВТИС , голова Міжнародного Бюро з прав людини, Казахстан:
— Реакція суспільства на ідею про участь Назарбаєва у виборах поділяється на три нерівні частини. Одна частина суспільства досить апатична, її це мало цікавить, вона не вважає, що що-небудь для неї кардинально змiниться, якщо президент піде і прийде хтось новий або навпаки. Вона просто спостерігає і ніяк на цей процес не реагує. Інша частина населення активніша, яка думає про те, щоб не було гірше. Її через ЗМІ, передусім російських каналів і частково казахських, залякують будь-якими змінами, можливістю потрясінь, «кольоровими революціями», дестабілізацією. Враховуючи те, що Казахстан відрізняється досить сильним розвитком економіки та відсутністю яких-небудь потрясінь протягом останніх 15 років, такі аргументи потрапляють на благодатний ґрунт. І дуже невелика частина — це опозиція та люди, які вважають, що 15 років перебувати при владі цілком достатньо — проти ідеї президента. Проте перші дві відносно апатичні частини — це від 60% до 80% населення, тому можливість Назарбаєва виграти вибори навіть при тому, що можна поставити під сумнів юридичне право висуватися, безперечна. Щось міняти хочуть всього лише 25—30% населення.
Щодо мотивації Назарбаєва можна тільки здогадуватися. Але я думаю, що рушійні мотиви не обмежуються лише бажанням чіплятися за владу. Він вважає, що у даній ситуації, якщо він піде, це може стати причиною внутрішньоелітної боротьби, яку важко буде тримати у правових рамках. Він вважає себе фактором стабільності, запорукою здійснення реформ. Певною мірою, я навіть погодився б із цим. На жаль, за всі ці роки в країні не з’явилося реальних суперників Назарбаєву. Інше питання, що цьому не давали статися. Ті, хто сьогодні намагаються кидати йому виклик, з’явилися зовсім нещодавно. В нас не було, як в Україні, стабільного опозиційного лідера, який у суспільній свідомості вирівнявся з президентом і зміна влади не сприймалася суспільством як катастрофа.
Якщо говорити про можливості розвитку подій за сценарієм «кольорових революцій» в Україні, Грузії, то у випадку з реаліями Казахстану, я трохи песимістичний. По-перше, ми набагато далі від Європи, ніж ви і це сильно впливає. Країни західної частини колишнього СРСР мають певну мету — Євросоюз, який передбачає певні вимоги до всіх механізмів і процедур. По-друге, на вiдмiну вiд Казахстану, політична система в Україні зазнала значних змін, уже після розпаду СРСР мали вагу партії національно-демократичного плану, опозиція була представлена в парламенті, саме суспільство було більш ліберальним як на словах, так і на ділі. Був великий рівень невдоволення, економічний чинник. У Киргизстані також збереглася структурована політична опозиція, були маси народу, які легко запалювалися. Все це вiдіграло свою роль. У Казахстані контекст складніший для подібних змін. Тут масового народного руху не спостерігається. Інше питання, що буде наростати внутрішньоелітне протистояння, і саме воно буде рушійним мотивом, адже сьогоднішня опозиція — це частина еліти, яка незадоволена політичним розкладом. Окрім того, потроху формується середній клас, у якого з’являються деякі політичні інтереси. Все це буде відігравати свою роль.
Із іншого боку, президентські вибори, які, швидше за все, відбудуться цього року, самі по собі ніяких кардинальних змін не принесуть. Усі зміни почнуться після виборів — або ситуація, що склалася, буде підштовхувати майбутнього- колишнього президента до якихось реформ у сфері демократизації, або до наростання протистояння, внутрішньополітичної боротьби між елітними угрупованнями, які, у свою чергу, приведуть до якихось змін. Вибори — не головна подія, їхні результати прогнозовані. Є, звичайно, якийсь загальний вектор розвитку в бік демократії, але особливого потенціалу до революції я, чесно кажучи, поки що не бачу. Проте треба визнати, що в історії неодноразово драматичні зміни відбувалися в багатьох випадках абсолютно несподівано.
Вадим БОРЕЙКО , заступник головного редактора, газета «Время», Казахстан:
— Рішення президента Назарбаєва йти на вибори підтримує і президент США Джордж Буш. Принаймні, в нас так витлумачили останній його лист казахстанському колезі. До того ж, «творчо» ставитися до змін конституції вміють не лише на пострадянському просторі, оскільки найчастіше в міжнародній політиці головне — не вірність демократичним цінностям, а принцип доцільності. У цьому контексті збереження Назарбаєва на посаді вигідне і США, і Росії, і Євросоюзу, і Китаю. Наскільки це вигідне самому населенню Казахстану? Про це говорять багато, обурення 16-річним безперервним правлінням Назарбаєва серед опозиції, звісно, присутнє. Але, втім, як сьогодні здається, хоча б формально вибори все-таки відбуватимуться на конкурентних засадах. Днями міністерство юстиції зареєструвало опозиційний блок «За справедливий Казахстан», який уже вибрав єдиного кандидата на майбутніх виборах від опозиції — Жармахана Туякбая, колишнього спікера нижньої палати казахстанського парламенту, вiн же минулого року звинуватив владу у фальсифікації парламентських виборів. У принципі, для дуже багатьох результат майбутніх виборів відомий, але цікавий сам процес.
Мотивація рішення Назарбаєва двояка. Якщо говорити про психологію людини, то від влади насправді дуже важко відмовитися добровільно. З іншого боку, він хоче довести розпочаті ним зміни до кінця. За всього дефіциту демократії в країні ліберальні реформи просуваються — Казахстан зараз лідирує в СНД за рівнем середньої зарплати, ВВП на душу населення. Звісно, багато хто від Назарбаєва втомився суто психологічно: усе-таки 16 років — досить великий термін. Але якщо прийде нова людина, то почнеться політичний реванш, перерозподіл власності, і це може відкинути країну років на п’ять, а то й на десять назад. У цьому випадку зміна лідера буде рівнозначна революції, і навряд чи це буде на благо Казахстану.
Щодо «кольорових революцій», то такий сценарій подій у країні навряд чи можливий — до цього немає серйозних передумов. Тим паче, що в країні високий рівень іноземних інвестицій — уже $40 млрд. І ніхто не ставитиме їх під удар, ні ми, ні самі інвестори, зокрема США. Так, в Україні також не вірили у можливість революції. Але у вашій країні вся історія починалася зі справи Гонгадзе, пізніше пройшла всеукраїнська акція «Кучму геть!» — вона стала мовби генеральною репетицією помаранчевої революції. У Казахстані ні репетицій таких немає, ні, власне, за читання п’єси ще не сідали. Немає ні внутрішніх передумов до подібних подій, ні зовнішніх, оскільки Назарбаєв як лідер влаштовує найбільших політичних гравців. Усередині ж країни населення політично досить пасивне. Попри те, що опозиційні газети доступні, і можна мати різне уявлення про те, що відбувається, ця пасивність пояснюється тим, що люди просто заробляють гроші: вони мають таку можливість, і їм не до політики. І хоч угорі дуже багато фінансів ідуть не за призначенням, але треба сказати, що на Сході набагато терпиміше ставляться до корупції, ніж у євроатлантичній цивілізації. Тут кожен начальник — маленький бог, і йому треба приносити жертви. Це частина менталітету, тому до хабарів звикли, як до повітря. До того ж, спостерігається певна готовність влади до компромісів — реєстрація опозиційного блоку, нещодавно парламент прийняв досить жорсткі поправки до закону про НУО, але президент відправив їх на експертизу до конституційної ради. Насправді в ліберальної опозиції та влади одні і ті ж уявлення про стратегічні завдання Казахстану, суперечка триває тільки про темп політичних реформ. Кінцеву мету розвитку держави ніхто не ставить під сумнів, але не факт, що опозиції, якщо вона коли-небудь переможе, керувати країною вдаватиметься краще, ніж нинішній владі.
