Хто змінить Кофі Аннана на посаді Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй — це «гаряче» запитання серед дипломатів. «Найбільш неможлива робота на землі», — так перший Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Трюгве Лі охарактеризував цю посаду своєму наступнику Дагу Хаммаршельду в 1953 році. І з часом вона не полегшилася.
Укладачі Хартії ООН відвели Генеральному секретарю дві окремі функції: «головний адміністратор Організації», а також незалежна офіційна особа, на якого Генеральна Асамблея та Рада Безпеки можуть покласти деякі (точно не встановлені, але імпліцитно політичні) завдання. Кожен, хто займає цю посаду, повинен продемонструвати, чи є він більше другим, аніж першим.
Існує чимало парадоксів. Очікується, що Генеральний секретар повинен користуватися підтримкою урядів, особливо п’ятьох постійних членів Ради Безпеки, але бути неупередженим стосовно будь-кого з них. Він досягає свого становища через бюрократичну або дипломатичну службу, але, будучи обраним на цю посаду, повинен забути про своє минуле та служити голосом світу, навіть своєрідним «світським Папою».
Генеральний секретар повинен допомагати країнам-членам приймати розумні та добре поінформовані рішення, які він потім зобов’язаний впровадити в життя, але він також має право впливати на їхню роботу та навіть вносити пропозиції щодо дій, які їм треба зробити. Він керує складною організацією та є головою агентств ООН, але повинен виконувати цю роль у бюджетних і регулятивних рамках, встановлених урядами країн-членів.
Звісно, Генеральний секретар володіє безприкладними повноваженнями зі складання програми дій. Але він не має можливості здійснити всі свої ідеї, і він висловлює бачення, реалізувати яке можуть тільки уряди. Він рухає світом, але не може управляти ним.
Хаммаршельд був першим, хто у розпал холодної війни стверджував, що неупереджений державний службовець може бути «політично холостим», не будучи при цьому «політично непорочним». Генеральний секретар може відігравати політичну роль, не втрачаючи при цьому своєї об’єктивності, за умови, що він чесно дотримується положень Хартії та літери міжнародного права.
Після закінчення холодної війни Кофі Аннан пішов далі своїх попередників у використанні «високої трибуни» своєї посади. Він сміливо порушив питання моральності інтервенції та обов’язку кожної людини слідувати своїй совісті та закликав членів ООН вирішити конфлікт між суверенітетом держави і їхнім обов’язком захищати простих людей.
Часто Генеральний секретар може порушити делікатне питання, але не може диктувати правильної відповіді; історичне звернення Аннана до Генеральної Асамблеї в 1999 році на предмет інтервенції дало багато поживи для роздумів дослідницьким центрам і авторам статей на сторінках думок, але не призвело до жодного військового втручання для захисту пригноблених. У ООН багато хто вбачає уособлення міжнародної легітимності, однак заяви Генерального секретаря часто мають менший вплив на поведінку країн-членів, аніж критика заходів із контролю народжуваності з боку Папи.
Генеральному секретарю відомо, що він мало що може зробити без підтримки країн-членів, бездіяльність яких з одного або іншого питання він в іншому випадку, можливо, засудив би. Він не може допустити, щоб почуття розчарування в якомусь питанні вплинуло на його здатність забезпечити співпрацю урядів з цілої низки інших. Аннан одного разу описав цю ситуацію старим ганським прислів’ям: «Ніколи не бий людину по голові, якщо вона тримає в зубах твої пальці».
Сьогоднішній світ з єдиною супердержавою також означає, що Генеральний секретар повинен підтримувати відносини, необхідні для виживання ООН, не компрометуючи при цьому власної чесності та незалежності. Наполегливі вимоги деяких осіб у США, щоб ООН довела власну корисність для Америки — вимоги, що не могли б з’явитися під час холодної війни, — примушують Генерального секретаря зберігати тонкий баланс, зважаючи на пріоритети США та вподобання всіх членів загалом. Хоч як це парадоксально, але він може бути найкорисніший США, коли демонструє свою незалежність від них.
Дедалі більше втручання в бюджетні справи з боку країн- членів також ослабило вплив Генерального секретаря. Аннан і його попередник Бутрос Бутрос Галі здійснили амбіційні адміністративні реформи, але не змогли змінити набагато масштабнішої процедури та регулятивної інертності у галузях, що перебувають під контролем країн-членів.
Жоден Генеральний секретар не був по-справжньому незалежний від урядів: ООН функціонує без посольств і розвідувальної служби, і країни-члени чинять опір будь-якій спробі придбати такі ресурси. Таким чином, область впливу Генерального секретаря не може перевищувати сфери його контролю, а його контроль не поширюється на країни-члени або їхні гаманці.
Справді, сьогодні Генеральний секретар наділений величезною дипломатичною легітимністю, привертає ще більше уваги з боку засобів масової інформації, але має менше політичної влади, аніж передбачає Хартія ООН. Щоб бути ефективним, він повинен уміти управляти людьми та бюджетом, мати хист до народної дипломатії (і її закулісного варіанту) та бути здатним забезпечити лояльність широкого спектра зовнішніх гравців, у тому числі неурядових організацій, бізнес-груп і журналістів.
Він також повинен переконати держави бідного й охопленого конфліктами Півдня, що їхні інтереси є для нього пріоритетом, одночасно забезпечуючи ефективну роботу з багатою та сильною Північчю. Він повинен усвідомлювати силу та прерогативи Ради Безпеки, особливо п’яти її постійних членів, приділяючи при цьому увагу пріоритетам і бажанням Генеральної Асамблеї. І він повинен передавати на розгляд країн-членів політично виконувані пропозиції та здійснювати свій мандат у рамках наданих йому ресурсів і коштів.
Але найбільше Генеральному секретарю необхідне бачення вищої мети своєї посади та знання її потенціалу й обмежень. Іншими словами, щоб досягти успіху, він повинен мати бачення Організації Об’єднаних Націй, якою вона повинна бути, одночасно управляючи та захищаючи організацію в тому вигляді, в якому вона є. Справді, неможлива робота.
Шаші ТАРУР — заступник Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, а також автор багатьох книжок, остання з яких є збірником літературних есе під назвою «Позбавлені книжок у Багдаді»
