Ірландський нобелівський лауреат, поет Симус Хіней робить різницю між оптимізмом як бажанням кращого майбутнього i надією як раціональнiшим очікуванням того, що це майбутнє дійсно може настати. В цьому ключі надія та історія могли б римуватися, як він зазначив у своєму відомому висловлюванні. Засновуючись на подіях, котрі відбулися, можна сказати, що Північна Ірландія перебуває десь між оптимізмом і надією.
2 грудня в Белфасті було сформовано виконавчий комітет із десяти представників різних партій, якi дiлять владу мiж собою, і співтовариств, які займатимуться функціями, що раніше належали британському уряду в Лондоні. Ірландський уряд відкинув свої територіальні претензії до Північної Ірландії. Прийнята основа згоди має на увазі, що конституційно Північна Ірландія залишиться частиною Об'єднаного Королівства доти, доки більшість її жителів не проголосує за об'єднання з Ірландією.
Для роботи з питаннями, пов'язаними з Північною Ірландією та Ірландією, створено «кростериторіальні» урядові органи. Новий британсько-ірландський договір та Британсько-ірландська Рада надають форум для суверенних урядів і делегованих виконавчих органів. Ірландська республіканська армія (ІРА), пара-військове крило партії Шинн Фейн, призначила представника для зв'язку з незалежним органом, наділеним повноваженнями щодо спостереження за роззброєнням військових груп у Північній Ірландії.
Події того тижня відбулися після голосування Юніоністської партії Улстера (UUP) за прийняття пакету документів, виробленого спільно з колишнім сенатором США Джорджем Мітчелом протягом 10-тижневого перегляду угоди в Белфасті. Але голосування завершилося співвідношенням 57% до 43% тільки після того, як лідер UUP Давид Трімбл наполіг на внесенні нової умови — Ірландська республіканська армія повинна почати роззброєння вже до лютого наступного року.
У делікатній символічній хореографії цього мирного процесу нова умова розглядається Шинн Фейн як підрив добровільної природи зобов'язання ІРА із роззброєння, що тепер може i психологічно, i політично виглядати як ганебна поразка. Насправді процес мирного врегулювання розпочався в умовах військової патової ситуації, що призвела 1994 року до припинення вогню i до згоди на включення Шинн Фейн та протестантських юніоністських пара-військових груп у процес переговорів.
Зобов'язання роззброїтися до травня 2000 року, взяте ІРА, перебуває в прямій залежності від загального виконання белфастської угоди, включаючи скорочення британської військової присутності i радикальну реформу поліцейських сил провінції, ефективну роботу адміністрації та «кростериторіальних» органів, амністію, рівність і культурні реформи. Залишається вельми обмежений час, щоб продемонструвати життєздатність цього процесу з мирного врегулювання.
Багато які юніоністські дисиденти все ще розглядають здачу зброї ІРА як необхідність. Вони також обурені тим фактом, що партія, заснована на «приватній» армії, повинна увійти в уряд, що контролює міністерства освіти та охорони здоров'я Північної Ірландії. А лідери партії Шинн Фейн побоюються, що така умова роззброєння розколе ІРА на дві частини, створивши військове угруповання, націлене на підрив угоди.
Наступні кілька місяців повинні показати, чи існує політична воля, здатна подолати ці перешкоди. Громадська думка в обох частинах Ірландії, а також переважний баланс міжнародного впливу підтримують мирний процес і чинять необхідний тиск, щоб він тривав. Реальна робота нових інститутів може створити рушійну силу для встановлення миру.
Роль Америки в цьому процесі була критичною. Президент Клінтон зазначив, що кінець «холодної війни» змінив особливі відносини з Британією, котрі усували уряд США від рішучого втручання в ситуацію в Північній Ірландії — незважаючи на політичний вплив американців ірландського походження. Його рішення 1994 року дозволити лідеру Шинн Фейн відвідати Вашингтон було зроблено, незважаючи на різку опозицію британців і держдепартаменту. Це додало йому важливої ваги на всіх переговорах, на чому й було побудовано умілу дипломатію пана Мітчела.
У промові 9 листопада 1990 року тогочасний британський держсекретар Північної Ірландії, пан Пітер Брук визнав важливість закінчення «холодної війни» в Ірландії, сказавши, що «британський уряд не має егоїстичних або стратегічних інтересів у Північній Ірландії». Те, що раніше ці інтереси існували, віками складало суть усіх відносин. Пані Тетчер не дозволяла цій промові з'явитися на світ аж до 1998 року через ядерні підводнi човни, що курсували вздовж берегів Північної Ірландії для патрулювання атлантичного узбережжя. Визнання геополітичних обставин, що змінилися, дозволило націоналісту Північної Ірландії Джону Х'юму переконати Шинн Фейн у тому, що мирне врегулювання можливе.
1989 рік звільнив центральні та східні європейські країни від режиму тоталітаризму, дозволивши їм змінити свої політичну та економічну системи. Він також оголив схожість ірландського національного питання з багатьма іншими, що відродилися після 1989 року. Всі вони є продуктами постімперських наслідків Першої світової війни. Різноманітність і роль національних меншин в Ірландії та в Центральній і Східній Європі схожі, як і зовнішній націоналізм, і «кростериторіальні» угоди.
Белфастська угода була б неможливою без існування духу згуртованості Європи та європейського політичного i легального порядку. Саме це дало необхідну впевненість націоналістам півночі та півдня, дозволивши їм піти на компроміс із суверенністю, включаючи визнання рівними в правах багатьох рухів з їхнiми прихильниками. Допомогло й те, що європейська інтеграція перетворювала відношення Ірландії та Великої Британії економічно й політично на більш нормальні взаємозалежні відносини між більшим і меншим співтовариством. Цей процес набув великого резонансу на всьому континенті.
