Серія вибухів у Мадриді — це нова хвиля терору, що забрала життя як християн, так і мусульман. Усі обговорюють, як краще захиститися від таких форм терору, а також відзначають важливість у цьому контексті ініціативи США стосовно Близького і Середнього Сходу, запропонованої для схвалення Великій вісімці та НАТО в липні. Аргументи суперечливі. На відміну від лідерів Європи, таких як міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер, США вилучають з ініціативи врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту та пропонують зосередитися на вирішенні соціально-економічних проблем, які живлять екстремізм і терор в ісламському світі.
Стурбованість щодо цього регіону з’явилася не після атак на США у вересні 2001 р. або вибухів у Мадриді. Ще у 1980-х та 1990-х Європа ініціювала «Барселонський процес», спрямований на встановлення демократії та забезпечення безпеки й розвитку цього регіону. Тоді, як і зараз, регіон був нестабільним, економічно слабким і соціально відсталим. Виникли побоювання, що втрата легітимності арабськими націоналістичними режимами посилить позиції радикальних ісламістів, що підтвердила кривава громадянська війна в Алжирі 1990-х.
Але якщо збереження статус- кво більше не вважається можливим, то зміна режиму породжує свої побоювання. Багато хто припускає, що, отримавши можливість брати участь у демократичних виборах, ісламські радикали здобудуть переконливу перемогу. Дехто навіть підтримав військове втручання уряду Алжиру після перемоги ісламістів у першому турі парламентських виборів 1991 р. Але якщо продовжувати чіплятися за авторитарні режими, то це лише посилить радикалізацію суспільства, — очевидно, в цьому випадку потрібна поступова лібералізація.
Ця дилема свідчить про складність вироблення стратегії демократизації в такому великому регіоні, як Близький та Середній Схід, що простягнувся від Мавританії до Пакистану. У кінцевому результаті, така стратегія має відображати власні риси окремих країн і регіонів і усвідомлення того, що демократія, передусім, — справа конкретної нації і залежить здебільшого від внутрішніх чинників. Але якщо єдина стратегія неможлива, то який вибір зробить Європа і яку політику прийме Велика вісімка й НАТО? Життєздатна політика має включати в себе такі моменти.
До процесу слід залучити не тільки уряди країн Близького і Середнього Сходу, а й їхню громадськість. Обрані лідери повинні мати волю розпочати процес реформ. Будь-яке позитивне зрушення — чи то від уряду, чи то від суспільства — слід підтримати. Історична паралель тут — не Організація з безпеки і співробітництва в Європі, як багато хто вважає, а План Маршалла з його ініціативами щодо демократичної консолідації.
Війну з терором, яка потребує швидких успіхів, слід відокремити від тривалого процесу реформ. Пріоритетом у боротьбі з терором має стати співробітництво поліції та розвідки, що дає швидкий результат і підриває здатність екстремістів до мобілізації. Права людини не захистити, якщо боротьбу з тероризмом вестимуть із порушеннями норм права. І зрушень до демократії не буде, якщо авторитарні режими терпіти тільки тому, що вони — як Ірак Саддама Хусейна — світськi і виступають проти ісламізму.
Щоб працювали такі ініціативи, як Європейсько-Середземноморське партнерство і Європейська політика добросусідства, знадобиться політична участь і ресурси. Спроби НАТО змінити сприйняття суспільством своїх цілей і дій також потребуватимуть тривалих зусиль. Великі проекти, такі як ініціатива щодо Близького й Середнього Сходу, — менш стійкі, ніж цільові ініціативи, і більше піддаються впливу виборчих кампаній.
Як і в післявоєнній інтеграції Європи, Америка має відіграти ключову роль. Вона мусить допомогти у вирішенні конфліктів, що заважають співробітництву і підживлюють радикалізм. Головна мета США — знайти справедливе вирішення палестино-ізраїльського питання та кризи в Іраку. Економічне сприяння США реформам у політиці також вітається. Оскільки пріоритети НАТО і Євросоюзу доповнюють одне одного, то обидві ці структури можуть розробляти механізми, що забезпечують ширшу співпрацю у забезпеченні безпеки при проведенні миротворчих операцій.
Жодне із цих завдань не вирішити без урахування чинника політичного iсламу. Слід усвідомити наявність його різноманітних форм та відокремити групи, які заперечують насильство, від тих, для яких воно є прийнятним. Демократію не побудувати, якщо не інтегрувати в життя суспільства течії iсламу, що відкидають насильство і визнають демократичні цінності.
Ключовим чинником успіху починів ЄС на Близькому Сході стануть мільйони громадян північноафриканського походження, які повинні відіграти свою роль у політиці, культурі й економіці. Ось чому важливими є дебати щодо головних уборів у Франції — вони зачіпають права мусульманських жінок у країнах Європи і захист культурного розмаїття.
Демократичні держави можуть мати справу з політичним iсламом і поважати основні права. Вони можуть боротися з мракобіссям і поважати відмінності. Головний урок минулих років полягає в тому, що їхня безпека вимагає від них самих підтримки процесів становлення демократії по всьому світу.
Альваро да ВАСКОНСЕЛОС — директор Португальського інституту стратегічних і міжнародних досліджень.
