Створення Євразійського економічного співтовариства, заснованого минулого тижня в Астані, не було й не могло бути жодною бомбою, яка б вибухнула у найменш очікуваний момент. Мова про створення Євразійського союзу велася ще до початку оформлення СНД, вона не припинялася потім. Озвучував цю ідею зазвичай президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв.
Реалізація цієї ідеї лише зафіксувала те, що цілісної Співдружності Незалежних Держав не існувало і більше не існуватиме. Відбулася своєрідна «формалізація реальності», реальності, яка заснована на простому факті: Росія є єдиною на пострадянському просторі державою, яка зберегла не лише свої інтереси у всьому регіоні, але водночас має засоби їх захистити, причому це поки що не протирічить інтересам інших країн або їхніх правителів. Росія продемонструвала, що її політика дійсно є різновекторною і достатньо сильною на різних напрямках. Можна говорити, що нове об’єднання підкорене виключно російським інтересам — але це просто свідчення того, що Росія має свої інтереси, і захищає їх як вважає за потрібне — добре це чи погано для інших. Це — факт, з яким безглуздо сперечатися. Україна могла б претендувати на те, щоб стати іншим регіональним центром — але не з точки зору банального суперництва. Воно приречене — не в тому стані Україна з її боргами та майже розваленою економікою, з її залежністю від російського ринку, щоб мати змогу нормально конкурувати за вплив на всьому цьому просторі. І навряд чи це було б потрібно і в майбутньому.
Фактичний кінець існування СНД, ситуація, за якої незрозумілою залишається подальша доля домовленостей про вільну торгівлю між країнами Співдружності — очевидно, єдине, що більшість із них може мати спільного, повинні б змусити просто чітко визначитися з пріоритетами і бути готовими до того, що їхнє втілення на якомусь етапі буде болючим для всіх.
Інтеграція до євразійського простору за заявленого українським керівництвом курсом на європейську інтеграцію за нинішніх обставин виглядає просто неможливою — але нормальне, спокійне, взаємовигідне співробітництво, чіткі аргументи на свою користь, поступове завоювання ринків — ці цілі не виглядають нереальними, і вони — напевно могли тільки сприяти зміцненню позицій держави. Причому міцні позиції в регіоні, добрі відносини з сусідами навряд чи можуть протирічити генеральному курсу. Українська політика на просторі екс- Союзу виглядала досі дещо занедбаною, причому — не лише в межах СНД. Але ж «безкраваткова дипломатія» президентів рано чи пізно закінчиться, в багатьох пострадянських країнах до реальної влади незабаром прийде покоління, яке не має спільного минулого і пов’язаних із цим сентиментів. Очевидно, ці люди будуть в чомусь більш прагматичними і жорсткими, особливо — ті з них, хто отримав освіту на Заході. І очевидно, саме вони визначатимуть орієнтири геополітичної ситуації в регіоні в не надто далекому майбутньому.
Мабуть, створення Євразійського співтовариства — це лише початок великих тектонічних зрушень на просторі, який колись звався Радянським Союзом. Можливо, незабаром у цьому ж контексті мова зайде про ГУУАМ, можливо, виникнуть і якісь інші суто регіональні об’єднання, засновані на нормальних практичних інтересах і на різних принципах та підходах. Адже світ не стоїть на місці. Просто до всього варто вчасно готуватися.
