Під час свого останнього візиту до Брюсселя російський президент Володимир Путін вразив і журналістів, і європейських політиків своїм висловлюванням про бажання ісламських фундаменталістів заснувати новий Халіфат. Таким сенсаційним чином Путін подає війну Росії проти Чечні як боротьбу своєї країни з міжнародним ісламським тероризмом. Але чи так це насправді?
Спроби Росії подавити чеченських повстанців — це ще один кривавий розділ у двохсотрічній колоніальній політиці Росії, що почалася із захоплення кавказьких горців під час жорстокої тридцятирічної війни. Ця війна не закінчилася і з приходом радянської влади, і в 1944 році все чеченське населення було насильно депортовано в Центральну Азію.
П’ятдесят років по тому президент Єльцин поновив війну, коли чеченці знову підняли питання незалежності. Таким чином, з історичного погляду, вірніше порівнювати сьогоднішню чеченську війну з іншими великими війнами часів деколонізації, (як, наприклад, французька війна в Алжирі), ніж із «зіткненням цивілізацій» або війною з тероризмом.
Тим часом воєнні дії та зруйновані чеченські міста кидають тінь на дуже складні взаємовідносини Росії з мусульманським світом. Адже чеченці становлять лише частину з 13 мільйонів мусульман, які проживають в Росії — 9% від загального населення.
Одночасно із спробами подавити чеченський заколот Росія взяла на озброєння новий курс у відносинах з поволзькими татарами та башкирами, які проживають у своїх республіках на Волзі та Уралі. На початку 90-х років Єльцин уклав двосторонні договори з цими республіками, надавши широку автономію як Татарстану, так і Башкирії. Незважаючи на посилення центральної влади з приходом до влади президента Путіна, ці дві республіки, в яких мусульманське населення становить більшість, дотримуються політики, що грунтується на домовленостях з Єльциним.
Неоднозначні відносини між Росією та мусульманами мають історичне коріння. Росія завоювала мусульманські території в районі Волги та Уралу, Кавказу й Середньої Азії та жорстоко придушувала будь-який опір. Однак після того, як вдавалося встановити порядок, центральна влада проводила більш прагматичну політику. До середини 19 століття мусульманська еліта була частиною імперської аристократії, так само як і в 20 столітті місцеві комуністи були частиною радянської номенклатури.
Контакти Росії з мусульманським світом мають тисячолітню історію і грунтуються на традиції терпимості. За винятком коротких періодів російський імперський уряд не підтримував насильну християнізацію. Насадження православ’я не було притаманне російській політиці, а мусульманами управляли здебільшого за рахунок надання політичних і економічних переваг.
Після революції радянська політика зберегла найважливіші риси імперської спадщини. Точніше, комуністи прагнули подавити іслам, так само як вони придушували всі релігії. Однак комуністи заохочували розвиток національної самобутності — достатньо пригадати, що Сталін вважав себе теоретиком з національного питання — а джерелом етнічної самосвідомості мусульманських націй був іслам. У цьому розумінні Ради, таким чином, підтримували мусульманство.
Небагато людей усвідомлюють той факт, що загалом російсько-мусульманські відносини є прямою протилежністю політиці, яку проповідує Західна Європа протягом кількох століть. Ця політика грунтується на антиісламських стереотипах з часів Середньовіччя. В Іспанії та на Сицилії мусульмани зазнавали дискримінації, їх примушували приймати християнство і виганяли з країни, починаючи з 15 століття. П’ять століть війни проти Оттоманської імперії також підігріли антиісламські забобони й нетерпимість.
Політика Російської імперії щодо ісламу базувалася на збереженні етнічних і релігійних общин. Такий прагматизм існував до цього часу — перший президент незалежної Росії шукав реалістичні рішення, які враховували прагнення мусульманських республік отримати велику автономію та незалежність, як у випадку з Чечнею. Ця позиція терпимості змінилася на війну проти Чечні в 1994 році, але перемир’я 1996 року, яке фактично визнавало чеченську незалежність, давало шанс на краще майбутнє.
1999 року Єльцин та Путін, який тоді займав пост прем’єр- міністра, поновили війну. Тема чеченської війни використовувалася під час президентської кампанії Путіна, а також після 11 вересня 2001 року. Путін намагався виправдати свою непохитність, подаючи війну Росії проти Чечні як внесок своєї країни в партнерство із США у війні проти тероризму.
Після розпаду Радянського Союзу Захід і Росія втратили ворога, якого вони бачили один в одному. Обидві сторони вважають іслам своїм спільним новим ворогом. Але вони не бачать того, що іслам — це не єдина спільнота і що сьогоднішні конфлікти мають під собою не релігійне чи культурне коріння, а політичне, соціальне та економічне підгрунтя. Насправді багато ісламських рухів є реакцією на колишню або сучасну колоніальну залежність.
Упор уряду Путіна на силові методи свідчить, що Росія не зробила висновків зі свого історичного співробітництва з ісламською культурою. Чеченська війна не є виявом зіткнення цивілізацій. Це приклад використання методів колоніальної політики, яка вже не перспективна.
Андреас КАППЕЛЕР — директор Інституту східноєвропейської історії Віденського університету. Автор кількох книг, зокрема книги «Російська мультинаціональна імперія».
