Щоразу, як світові валюти починають виходити з-під контролю, вчені мужі намагаються відшукати сенс у хаосі, зосереджуючись на чинниках, специфічних для кожної кризи: нафтового шоку у 1970-х, боргової кризи в Латинській Америці 1982 року, нинішньої азіатської кризи. Проте спричинено ці кризи не дискретними, специфічними чинниками, як наприклад, війна чи повалення шаха Ірану, а радше зігнорованими «бажанням» міжнародної фінансової системи, яка потребує справжньої світової валюти.
З часів Другої світової війни роль валюти виконувала єдина національна валюта — долар США. Більшість міжнародних позик і майже весь товарний експорт оцінюється в доларах. До 1971 року існувала система фіксованих обмінних курсів долара (Бреттон-Вудський режим). Після його занепаду валюти весь час «плавали». Однак здатність американської монетарної влади здійснювати скачки номінальних процентних ставок несумісна зі стабільною світовою валютою, яка підтримує стабільне розширення світової торгівлі та прибутків.
Чому? Коливання в американських номінальних процентних ставках викликає коливання в обмінних курсах долара. Знижуючись, американські номінальні процентні ставки призводять до знецінення долара, оскільки привабливість капіталовкладень у доларові активи зменшується. Зміни в доларових процентних ставках і обмінних курсах долара також викликають великі зсуви у прибутках між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються.
Країни, що розвиваються, покладаються на доларові прибутки від експорту оцінених у доларах нормативних товарів (таких, скажімо, як нафта чи інша первинна сировина), з тим щоб імпортувати з розвинених країн товари і послуги, оцінені в інших валютах. Коли долар знижується щодо інших валют, це заганяє вгору доларову ціну імпорту; останнє означає, що на експортні прибутки країн, що розвиваються, можна купити менше імпортних товарів.
Відповідь цих країн на подібну ерозію полягає у збільшенні доларової вартості свого експорту скрізь, де тільки можливо. За період з 1971 до середини 1973 року долар знизився на 25 відсотків, розмиваючи прибуткові позиції країн, що розвиваються. Країни, що розвиваються, які не є експортерами нафти, відповіли двократним збільшенням доларової ціни на свої товари. Країни — експортери нафти серйозно постраждали, оскільки 92,1 % їхнього експорту оцінювалися в доларах, тоді як 80,3% імпорту — у їхніх національних валютах. Цей зсув прибутків спричинив чотирикратне підвищення цін на нафту, здійснене ОПЕК восени 1973 року.
Цей цикл повторився між 1976 і 1978 роками, коли долар знизився на 25%, і у 1985 — 1988 роках, коли долар знецінився наполовину. Обидва знецінення підірвали прибутки країн, що розвиваються. Так, країни, які не є експортерами нафти, підняли доларові ціни на свої товари на 27,4% у 1978 — 1979 роках і на 33,5% у 1985 — 1988 роках. А країни-експортери нафти подвоїли ціну на нафту у 1979 році. Однак до середини 80-х позиції ОПЕК на ринку сильно послабшали, так що світ було врятовано від ще одного нафтового шоку.
Два найбільших випадки зростання долара в останні два десятиріччя (на 50% у 1980 — 1984 рр., і більше ніж на 30% у 1995 — 1998 рр.) відповідають періодам зниження доларових цін у світовій торгівлі (на 30% на ненафтові товари у 1980 — 1985 рр.; на 10% у 1995 — 1998 рр.). Тож який висновок можна зробити про подвійну роль долара? Світові цикли інфляції (включаючи два нафтових шоки) і дефляції доларових цін викликані тими методами, якими здійснює свою роботу міжнародна фінансова система. Вони не є реакцією на конкретні політичні події.
Подвійна роль долара також впливає на міжнародні кредитні ринки, на яких власне й виникають боргові та фінансові кризи. Оскільки всі борги країн, що розвиваються, виражаються в доларах, борговий тягар зростає разом із доларовими реальними процентними ставками.
Внаслідок зв’язку між доларовими процентними ставками, обмінними курсами долара і доларовою інфляцією, ера плаваючих валют відзначалася періодами або з дешевим (щодо світових валют) доларом, або з дорогим (щодо світових валют) доларом. Цикл дешевого долара приводить до низьких номінальних процентних ставок, знецінення долара і різкого зростання доларових цін у світовій торгівлі. Режим дорогого долара характеризується протилежними явищами.
У проміжку між 1971 і 1980 роками номінальні процентні ставки євродолара у середньому становили 8,5 %, тоді як інфляція експортних цін у Латинській Америці в середньому була 17,4 %, що зрештою приводило до від’ємної (— 8,9%) реальної процентної ставки на зовнішній борг. Не дивно, що зовнішній борг Латинської Америки роздувся у 1970-х. Однак коли Американська федеральна резервна система у 1980 — 1985 роках почала здійснювати жорстку монетарну політику (політику «дорогих грошей»), доларові номінальні процентні ставки у середньому становили 11,7 %, і інфляція експортних цін була мінус сім відсотків, приводячи до додатної реальної процентної ставки у розмірі 17,9%. Борговий тягар Латинської Америки підскочив на 29,6% з 1970-х до початку 1980-х, прискорюючи латиноамериканську боргову кризу.
Азіатські країни потрапили до цієї пастки у 1990-х. Протягом першої половини цього десятиріччя долар був дешевим, реальна процентна ставка на заборгованість у доларах була нульовою, і стала від’ємною у 1995-му. Азіатські країни помітно збільшили свою заборгованість у доларах за цей період, оскільки вони відчували значне розширення капіталовкладень і виробництва. Проте, на проміжку часу між серединою 1995 року і 1998 роком за режимом дешевого долара настав режим дорогого долара, коли вартість долара зросла більше ніж на 30% порівняно з іншими резервними валютами.
Це спровокувало дефляцію доларових експортних цін у —5% в 1997 р., після якої відбувся стрибок реальних процентних ставок на доларову заборгованість (з — 4% у 1995-му до 10,5% у 1997-му, тобто на 14,5%). Країни, які багато брали в борг тоді, коли долар був дешевим, виявилися вичавленими, коли маятник гойднувся назад до циклу дорогого долара.
Суворість азіатської кризи, яка триває досі, має викликати серйозні дискусії з питання реформування міжнародної фінансової системи. Реформа має враховувати потребу у справді світовій валюті, а не тій, що придатна до маніпуляцій заради внутрішніх інтересів. Однак такий крок потребував би політичної волі, неможливої сьогодні, якщо врахувати небажання Америки поступитися будь-якою суверенною владою над національними організаціями. Таким чином, у прогнозованому майбутньому світову економіку приречено на нестабільність.
