Проблема інтеграції України в європейський соціогуманітарний простір є сьогодні однієї з нагальних. На жаль, проблема української інтеграції не обмежується лише постановами, законами і резолюціями на зовнішньому правовому полі. Насамперед, мусить бути чітке внутрішнє усвідомлення Україною потреби у Європейській співдружності, зрештою, має бути сформована філософія співіснування України та Європи. Лише за цієї умови входження нової країни до ЄС може бути позитивним кроком у формуванні стабільної геополітичної системи. Все визначає свідомість, і на рівні індивідуальному, і на рівні державному. Але чи готова країна сьогодні до входження в Європу після столітньої імперської заборони на власну самоідентифікацію в історичному просторі? Чи готова Європа прийняти до себе нового суб’єкта, зрозумівши, що входження України не виняток, а історична потреба, позаяк до ХIХ сторіччя українські землі апріорі були частиною європейського духовного материка.
На ці запитання ми спробуємо знайти відповіді в нашій розмові зі Стівеном Комарницьким, британським українцем (народився 1963 року, наразі мешкає в Йоркширі), який у Туманному Альбіоні прагне виконати функцію «просвітника» щодо українського питання. Пан Комарницький повністю переклав «Сонячні кларнети» Павла Тичини, прагнучи в такий спосіб уже на рівні культури долучити українське надбання до світового. Врешті, так воно б і мало бути, якби впродовж десятиліть українську культуру не знищували в лещатах ідеологічної пропаганди. На жаль, доводиться констатувати, що навіть освічена європейська людина майже нічого не знає про найвищі зразки української літератури, які по праву мали б бути залучені до процесу формування європейського літературного канону. Також пан Стівен — активний борець за відновлення історичної справедливості щодо усвідомлення трагедії Голодомору в Україні 1932—1933 рр. як масового цілеспрямованого знищення нації, тобто як геноциду, на чому він неодноразово наголошує у своїх публічних виступах у Великій Британії.
— Стівене, чи можна сказати, що соціальний, політичний, гуманітарний образ України змінився в її європейському сприйнятті після помаранчевої революції, зокрема, у Великій Британії?
— Помаранчева революція справила потужне враження на Велику Британію — люди були вражені образом Майдану, великої національної сили, яка вийшла, щоб захистити своє право вибору. Сьогодні сприйняття України таке: це вже демократична держава, що водночас потерпає від нестабільності й корупції. Я вірю, що ті зміни, які сьогодні мають місце в Україні, на краще.
— Чи цікава Україна для британців сьогодні?
— Більшість британців, правду кажучи, мають украй мало інформації про Україну — звичайно, це не означає, що Україна не цікава для британців, але британська культура змоделювала й закріпила на рівні уявної історії образ України як провінції Росії. Британці не знають української літератури, її просто не представлено там, а це може викликати хибне сприйняття самої культури. Ті ж митці, яких знають у світі, не знаючи України, — скажімо, Малевич, Гоголь, Стравінський — вважаються російськими митцями. Україну сприймають не як географічний соціокультурний простір, а лише як глуху провінцію. Цей образ і досі живий. Але таке сприйняття має змінитися, коли Україна набере сил.
— Наразі мене цікавить ось яке питання: чи ви як британець, належний до європейської літератури і європейської культурної традиції, погоджуєтеся з тим, що коріння поезії Павла Тичини — в європейській філософії, системі загальноєвропейської традиції? Чи можна поезію Тичини зарахувати, інтегрувати до канону європейської літератури?
— Поезія Павла Тичини — невід’ємна складова в системі європейської літератури, і поети, які не знають про його творчість — Еліот у «Порожній землі» і Г’югс у «Вороні», — наче відлунюють цією поезією. Насправді «очуднення», дистанціювання англійських та європейських авторів від Тичини — вияв такого собі, знаєте, безсилля культури: після читання поезії раннього Тичини вже неможливо дивитися на світ і на можливості мови так, як до цього.
— Стівене, чи згідні ви з тезою, що українська інтеграція в Європу має розпочатися з інтеграції на рівні культури й ментальності, розуміння того, що українська культура і її спадок — це частина європейського культурного спадку?
— Я повністю з вами згідний. Україна завжди була частиною Європи, але жахлива невидима стіна, встановлена колись через весь Європейський континент, означає лише те, що українську культуру було відмежовано від європейської магістралі культури на десятиліття. Європа мусить усвідомити, що Україна — це Європа.
— Що б ви могли сказати про сучасну українську літературу, наскільки її представлено в Туманному Альбіоні? Чи можна в британських книгарнях натрапити на українську літературу сьогодні?
— Мені надзвичайно подобається проза Юрія Андруховича, я його палкий шанувальник. Треба зазначити, що у Великій Британії українська література, крім хіба що української літератури російською мовою (Андрій Курков), майже не представлена в нас. Мені через це дуже прикро, адже українська література багата, а британські читачі просто втрачають шанс насолодитися цими динамічними творами, які з’являються також у Європі.
— Наскільки я знаю, ви були залучені до кампанії з визнання британським урядом Голодомору в Україні актом геноциду. Що має бути зроблено для того, щоб Європа зрозуміла, що Голодомор насправді був саме спрямованим геноцидом?
— Британський уряд, я боюся, просто не хоче визнавати Голодомору в Україні геноцидом, вказуючи на те, що це неможливо зробити через незгоду деяких науковців. Це дуже кумедна й цинічна позиція, але чи маємо ми чекати на есей професора про масові вбивства в Дарфурі, щоб назвати цей факт геноцидом? Ми знаємо, що Велика Британія боїться реакції Росії, адже ця країна може сплутати всі карти — як відомо, показники смертності в Україні були набагато вищі, ніж у Росії, в 1932— 1933 роках, й тепер ми знає, що мав на увазі Балицький, кажучи, що «етнографічний матеріал в Україні буде змінено».
Хочу зазначити для українського читача, що ми провели марш у листопаді 2007 року, до якого долучилися Джон Ґроган і український посол; про це, до речі, повідомляли на ICTV. Ми також плануємо організувати серію концертів під назвою «Рок проти геноциду» — перший із них уже відбувся 13 квітня в Брікстоні і був організований за допомогою моїх друзів, Степана Пасічника, Естер Енджел і Філа Ґідінгза — ми збираємо кошти для Дарфура й також просимо британську владу змінити свій жорсткий і жахливий погляд на цю проблему. Читачі можуть відвідати наш сайт: www.holodomor.org.uk, створений за сприяння Джефа Мовета з Організації економічного розвитку на користь людей, він зробив можливим подання нашої петиції-клопотання на сайт прем’єр-міністра Великої Британії, а також і парламенту Шотландії. І нас уже ніщо не зупинить у нашій меті.
— Стівене, все ж таки, чи бачите ви готовність у британському суспільстві зрозуміти і визнати, що Голодомор в Україні був чітко визначеним планом Кремля, стратегією національного геноциду?
— Я маю певність, що Великій Британії варто зрозуміти, що Україна існує як незалежна сила, що є осередком миру й безпеки в Європі. Вони підтримують програму, відповідно до якої, кілька надпотужних країн контролюють увесь світ, але Україна — це прекрасне місце для того, щоб змінити таке уявлення в найближчі десятиліття.
— Великий вчений, дослідник українського Голодомору професор Джеймс Мейс сказав: «Українське суспільство є постгеноцидним». Чи погоджуєтеся ви з такою тезою професора Мейса?
— Так, звичайно. Україна, здається, не певна у своїй потужній силі, також існує брак того, що можна було б назвати національною гідністю — багато людей не замислюється над тим, скільки їхніх співвітчизників стали жертвами історії терору. Я думаю, що Україні потрібна програма з «десовєтизації».
— На вашу думку, якими мають бути головні кроки в налагодженні інтеграції, комунікації й кооперації між Україною та Європою в найближчі роки?
— Найважливіший крок для Європи — визнати Україну стратегічним партнером і потужною силою культури, наразі ж бо для Європи Україна залишається мало дослідженим, можна сказати — пустинним простором. Україна має змінити цей зовнішній месидж шляхом промоції власної культури, показуючи, що статус і роль України у світі не може бути проігнорована.
