Події останніх тижнів у Грузії викликали великий міжнародний резонанс. Не стала винятком і Литва, якій події у невеликій країні Південного Кавказу нагадали 13 січня 1991 року: ті самі танки, та сама гризня, те саме недотримання міжнародного права...
Сьогодні у Литві чутно заклики «вислухати обидві сторони»: так нібито можна краще оцінити ситуацію, встановити об’єктивну істину. Той самий метод застосовувався і після 13 січня — тоді також існувала друга «правда», буцімто снайпери литовських націоналістів стріляли своїм у спини, люди самі лізли під танки тощо. Були навіть пред’явлені докази, які нібито підтверджували ці заяви.
Тоді вистачило здорового глузду адекватно оцінити ситуацію і не вплутуватися в даремні дискусії про те, хто винен і чому почав. Натомість сьогодні машина аналізу й оцінок крутиться без зупинки. Принаймні, таке враження складається після прочитання сайтів литовських інтернет-ЗМІ.
Зрозуміло, що ситуація кардинально змінилася. 18 років тому в Литві рішення та громадську думку формували самі події, а не їхні коментарі.
За ці 18 років Литва здійснила приголомшливий прогрес у напрямку постмодерністського суспільства. У нас не лише найбільша в Європі кількість мобільних телефонів на душу населення. У віртуальному просторі наша маленька держава так виросла, що ми часом самі не розрізнюємо, де реальна, а де удавана правда.
Подібні віртуальні явища можна виявити і в оглядах останніх тижнів, присвячених подіям у Грузії. Наприклад, твердження, що «грузини самі почали». Це твердження підхопила литовська та міжнародна преса, хоча саме тут варто заглибитися і вислухати як одну, так і іншу сторону. На жаль, версія подій, яку представляє Росія, нагадує стару платівку з пропагандою, перевірити яку неможливо — міжнародним спостерігачам шлях до Південної Осетії досі лишається закритим.
Тим часом Грузія ставить питання, для відповіді на які необхідні лише бажання і трохи зусиль. Наприклад, чи можливо за кілька днів мобілізувати понад десять тисяч солдатів, важке озброєння, флот, відкрити два (!) фронти і ввести 300 танків для «зупинення агресії», якщо проти тебе — навіть у найгіршому випадку — всього дві сотні грузинських танків? А якщо такі «оборонні» плани заздалегідь готувалися в генштабі Росії, то проти кого насправді вони були спрямовані?
Грузини нагадують, що ще в середині минулого року Росія оголосила про вихід із Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДОВСЕ) і негайно наростила чисельність озброєння на Північному Кавказі. Влітку цього року Росія почала ремонт дороги, яка веде з Дагестану в Грузію і яка була закрита самою Росією 2006 року після введення ембарго на торгівлю, а у червні взялася за залізницю, що з’єднує Грузію й Абхазію. Навіщо військовим ремонтувати інфраструктуру, якою ніхто не користується?
У липні Росія організувала на Північному Кавказі військові вчення «Кавказ—2008», у яких брали участь 8000 військовослужбовців. Офіційною метою вчень була підготовка до «миротворчих» операцій. Хіба не дивно, що за місяць той самий словник використовувався російським генералами у зв’язку з подіями у Грузії?
Яким чином сотні одиниць російської військової техніки вранці 8 серпня з’явилися вже по той бік Рокського тунелю, якщо вузьким тунелем бронетехніка може рухатися лише в одну колону і з обмеженою швидкістю? І чому головні сили Грузії все ще дислокувалися на заході країни, в Сенакі, якщо, як твердять російські генерали, грузини планували широкомасштабну агресію проти країни Південна Осетія, що знаходиться у зовсім іншій частині?
Грузія стверджує, що всі її звернення до міжнародної спільноти з закликом хоч би звернути увагу на те, що відбувається, залишилися без відповіді. Важко не погодитися — особливо якщо пригадати, яку реакцію викликали слова президента Литви Валдаса Адамкуса, які сказані минулого року з трибуни ООН. Тому під час оцінювання, хто на кого напав, і хто від кого захищався, дуже важливо бачити весь контекст і поважати усталені правові норми.
Ось якщо відкрити резолюцію ООН 1974 року № 3314 «Визначення агресії», знаходимо сім ознак, за якими встановлюється факт агресії:
а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави; b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави; с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; d) напад збройних сил держави на сухопутні, морські або повітряні сили іншої держави; e) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, з порушенням умов, передбачених в угоді; f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; g) засилання державою або від імені держави озброєних груп, які здійснюють акти застосування озброєної сили проти іншої держави.
Жодна з цих ознак не характеризує дії Грузії — особливо, якщо ми визнаємо, що ні зараз, ні 8 серпня незалежної держави Південна Осетія нема й не було. Ще складніше заперечувати, що, принаймні, шість із семи наведених пунктів кваліфікують дії Росії проти Грузії не інакше, як агресію.
Згідно з 39 статтею іншого важливого документа — Хартії ООН, факт агресії та дії, які необхідно вчинити, встановлює і називає Рада Безпеки ООН. Як постійний член Ради Росія має виняткове право звертатися до інших членів Ради з проханням дати оцінку діям третіх країн або отримати дозвіл діяти. Однак те, що відбулося у Південній Осетії вночі 8 серпня й особливо — те, що відбувалося до того, не обговорювалося ні Радою Безпеки ООН, ні ОБСЄ, ні навіть країнами СНД. Росія прийняла рішення діяти самостійно, а це не лише порушує принципи різносторонності, але і принижує авторитет ООН.
У пошуках виправдання своїх дій Росія часто дістає карту Косова: а ось тоді, мовляв, Захід учинив так само, то чому зараз він засуджує Росію? На жаль для наших сусідів, саме у випадку з Косово Захід зробив усе, аби захистити авторитет ООН. Ще до інтервенції НАТО питання Косово кілька разів обговорювалося в Раді Безпеки ООН, були прийняті резолюції Nr.1160 і 1199, які попереджали про «додаткові заходи», якщо керівництво Югославії не припинить акції насильства у стосунку до своїх (!) громадян.
Пригадуєте, коли востаннє становище у Південній Осетії обговорювалося в Раді Безпеки ООН?
Напередодні операції НАТО Рада безпеки ООН також визнала, що гуманітарна ситуація у Косово досягла критичного рівня: 230 тисяч біженців і дії керівництва Югославії, які були оцінені прокурорами трибуналу зі злочинів у колишній Югославії (призначеними Радою безпеки ООН!) як такі, «що підпадають під мандат Трибуналу». Серйозне занепокоєння ще до операції НАТО в Косово висловили місії спостерігачів ОБСЄ та ЄС (тоді — Європейського Співтовариства).
Якої критичної позначки досягла ситуація у Південній Осетії напередодні 8 серпня? Хіба що було помітно, як життя у Південній Осетії завдяки зусиллям влади Грузії за останні два роки почало входити в нормальне русло. Ремонтувалися школи, інфраструктура, було відкрито кінотеатр... Процес активно підтримали ЄС і ОБСЄ, у відновленні системи водопостачання в Цхінвалі брав участь і уряд Литви.
Скоріш, критичної позначки сягнуло терпіння уряду Грузії, позаяк, попри всі зусилля з відновлення миру і стабільності, влада Південної Осетії продовжувала провокувати конфлікт, роздаючи паспорти чужої держави й організовуючи різні референдуми, на яких її пропозиції знаходили підтримку нібито 99% усіх виборців.
Терпіння закінчується і в понад 200 тисяч біженців з Абхазії та Південної Осетії, яким влада сепаратистських республік уже більше 20-ти років не дозволяє повернутися до рідних місць. Однак зусилля Грузії, спрямовані на обговорення цього питання у Раді Безпеки ООН, блокувала і продовжує блокувати... Росія.
Метою операції НАТО в Косові була гуманітарна інтервенція, а не незалежність Косово. Рада Безпеки ООН зазначала, що насильство й етнічні чистки — це факти, що мали місце, однак ініціативу мав перейняти НАТО, оскільки Рада Безпеки ООН не знайшла способу їх зупинити. НАТО ухвалив рішення не сам, а за спільною згодою 19 країн. Якщо підходити до цього формально, то операція могла пройти і без мандата ООН, бо тоді ні Югославія, ні НАТО не були членами ООН.
Незважаючи на це, коли НАТО закінчив операцію, були зроблені всі необхідні дії для повернення питання Раді Безпеки ООН. Уже наступного дня було прийнято резолюцію Nr.1244, згідно з якою адміністрування Косово передавалося ООН (а не НАТО, США чи, скажімо, Албанії), ще раз було підтверджено, що Косово лишається у складі Югославії, а його статус визначать подальші переговори. Було потрібно приблизно десять років, аби знайти шлях для врегулювання конфлікту, коли було знайдено єдиний можливий вихід — визнати незалежність Косово.
Які цілі у Грузії переслідувала російська армія, якщо після підписання мирного договору Росія не лише блокувала резолюцію Ради Безпеки ООН, яка підтверджує договір, але й в односторонньому порядку визнала незалежність Південної Осетії й Абхазії? І про які модеровані ООН мирні переговори між Грузією та сепаратистськими регіонами вам доводилося чути останні десять років?
Влада Росії наполегливо закликає міжнародну спільноту «зрозуміти» її позицію. Біда в тому, що з позиції сучасного європейця, що поважає міжнародне право та міжнародні установи, здоровим глуздом зрозуміти дії Росії практично неможливо. Вони суперечать не лише усталеним нормам міжнародного права, але й деклараціям самої Росії та національним законам.
У цьому контексті беззаконня і неправди загрозливо звучить пропозиція президента РФ створювати «нову архітектуру безпеки Європи».
Тому шукати правду, вочевидь, потрібно — не слухаючи висновки «силовиків», а спираючись на прості, всім зрозумілі цінності.
Лаймонас ТАЛАТ-КЯЛПША, секретар МЗС Литви Текст статті надано «Дню» Посольством Литви в Україні
