Недавній суд над тринадцятьма іранськими євреями, звинуваченими у шпигунстві — це одна з ознак опору консерваторів реформістському руху в Ірані, очолюваному президентом Мохаммедом Хатамі. Консерватори хочуть не лише «заткнути» реформаторів, а й спровокувати конфронтацію.
Закриття газет, що підтримують реформи, арешт орієнтованих на реформи журналістів схожі на спроби провокації реформаторів, які виграли більшість місць в останньому раунді парламентських виборів у лютому цього року. Якщо реформатори вийдуть на демонстрації і почнуться вуличні заворушення, у сил безпеки з’явиться причина для «закручування гайок». Під час надзвичайного стану, який напевно після цього буде запроваджено, прихід до влади нового парламенту буде відкладений.
Усвідомлюючи цей факт, лідери реформації намагаються стримувати своїх послідовників. Вони впевнені у перемозі, яка до них згодом все одно прийде, оскільки вони користуються підтримкою більшості молоді і жінок країни. Дві третини 65- мільйонного населення Ірану — молодь до 25 років. Однак вона в Ірані, як і по всьому світу, не вирізняється великим терпінням. І саме у цьому — причина неспокою.
Напруга наростає, бо хоч економіка і ледь волочить ноги, ніхто не вживає ніяких заходів. Всі, хто виступає за реформу, здебільшого зацікавлені у соціальних та політичних змінах, обіцяних президентом Хатамі під гаслами «громадянське суспільство» і «влада закону». Сам президент не виявляє інтересу до економіки.
А слід було б. Рівень безробіття — високий, особливо серед юних іранців. З 1,9 мільйона молоді, які зараз отримують вищу освіту і вступлять на ринок праці протягом наступних п’яти років, у 15,8% немає надії на працевлаштування. Понад половина випускників університетів не може знайти роботи і шукає свого щастя за кордоном. Освічені молоді безробітні, які залишилися і не можуть виїхати за кордон, — класична «сировина» для громадських заворушень.
Зростання є єдиним реальним вирішенням цих проблем, але саме його і не спостерігається у царстві державного контролю та процвітання корупції. Очікується, що реальний ВНП цього року збільшиться тільки на 1,5%. Навіть у працевлаштованих, заробітки порівняно низькі, особливо, у професіоналів.
Всі іранські партії звинувачують у нинішній економічній кризі руйнівну війну з Іраком 1980 — 1988 рр. та досі чинні санкції США. Проте реальна причина полягає в інерції державного контролю. 80% іранської економіки належать державі (як визначено революційною конституцією у статті 44), ціни на основні товари — контролюються державою. Фінансування виробництва сирих матеріалів потребує масованих субсидій, які і «з’їдають» значну частку державного прибутку від нафти (10% ВНП).
Субсидії, разом із роздутими цивільними трудовими ресурсами (у країні — понад 2 000 000 державних працівників) виливаються у хронічний бюджетний дефіцит, оцінений у 5% ВНП у 1998—1999 рр. Навіть більше, дефіцит фінансується за допомогою друкування грошей, що приводить до інфляції, яка досягла 24% у 1998—1999 рр. і дедалі зростає. Інфляція і безробіття залишаться високими, поки уряд не набуде необхідної волі й авторитету для проведення структурних реформ, всупереч опозиції і з боку консервативно-революційного істеблішменту, і з боку інтересів великих підприємців, породжених революцією.
Лібералізація ринку праці — це найнеобхідніша реформа. Чинне трудове законодавство (запроваджене після 1979 року) зробило невигідним для роботодавців наймати робітників, які отримують обов’язкові премії і щедру вихідну допомогу. Іншою важливою метою мають стати боніяди (благодійницькі фонди). Звільнені від податків, боніяди та їхні директори, що призначаються режимом, мають великі багатства і величезну владу над основними видами промисловості. Іншим джерелом фіскального й економічного розладу є напівофіційні торговці (або базариси), які приносять біля 10% ВНП і разом із різними бюрократами володіють особливими привілеями, такими як доступ до твердих валют за особливими обмінними курсами.
Ці явища необхідно замінити інвестиціями, як із репатрійованого капіталу, так і з зарубіжних джерел. Їх необхідно залучати за рахунок багатих природних ресурсів країни. Однак інвестиції неможливі без приватизації, на яку у чинного режиму виробилася ідеологічна алергія.
Зайнятий політичними реформами президент Хатамі має зосередитися на економічному оновленні країни, яке, якщо воно буде здійснене, може надихнути і його політичну програму.
P.S. Погляди, відображені у статті, є точкою зору автора і не обов’язково збігаються з думкою КІМВ.
