Багато хто вважав минулорічні президентські вибори в Польщі нецікавими і через відсутність будь-якої інтриги, і через повну передбачуваність кожного з кандидатів, і через стандартність процесу. Можливо, позиція автора статті видасться дещо натягнутою — зрештою, важко погодитися з тим, що заворушення 1968-го у Франції, які змусили політику стати ближчою до суспільства, сталися тільки «заради приколу». Але певна частка правди у висновках Крула, очевидно, є — адже не секрет, що Білл Клінтон виграв вибори в абсолютно позитивного суперника лише через те, що вмів себе «подати» як талановитий актор. Таким чином, парламентські вибори в Польщі цілком можуть стати європейським експериментом iз використання виборчого «ноу-хау» залучення виборця.
У Польщі минулий рік був вельми гарячковим. Попередньої осені в нас були президентські вибори, цієї осені — парламентські. В обох ситуаціях результат був відомий ще до початку передвиборних кампаній. Посткомуністи володіли величезною перевагою перед всіма своїми суперниками, отже і голосування було практично зайвим. Але сьогоднішні партії та політики настільки добре знайомі людям, що політичне життя Польщі вкрай нудне. Правляча права коаліція (яка виросла iз «Солідарності») виявилася такою невдачею, а центристська Унія Свободи настільки добре знайома всім і настільки неефективна, що народ підтримує посткомуністів просто тому, що вони були в опозиції цілих чотири роки і можливо (майже можливо) будуть діяти інакше.
Однак раптово щось починає змінюватися і з абсолютно несподіваних причин. Під час президентських виборів пан Анджей Олеховський виступав як незалежний кандидат. У нього не було підтримуючої партії, не було великих грошей, але якимсь чином він зумів зайняти друге місце iз 17% голосів — більше, ніж спромоглася отримати навіть правляча партія. Пан Олеховський добре відомий у польських політичних колах: колись він був міністром фінансів, а потім і міністром закордонних справ. Він — високий, симпатичний і розумний. В юності він був диск-жокеєм, потім працював у декількох фінансових інститутах, де він шпигував для комуністів, що він відкрито визнає нинi. Тепер він виглядає як джентльмен незалежних статків і поглядів. І мої двоє дітей, і більшість польських студентів голосували за нього, тому що він виглядав чимось на зразок розваги. У нього немає особливої програми або сильних ідей, але він розмовляє в дуже ясній і дохідливій формі (він називає себе лібералом-консерватором), різко відмінній від механічної партійної мови посткомуністів та правих.
Але в пошуках «розваг» у політиці, ми, поляки, повинні пам’ятати, що демократія, як її корінь, повинна бути нудною, і з цілком розумних причин. Безпека є головною метою демократії: безпека кожного громадянина, яка дає йому право жити своїм життям так, як він цього бажає. Але, природно, дія демократії стає тим менш значною, чим більш рутинною і механічною вона виглядає. Дійсно, одне з пояснень, які я чув iз приводу політичного безладдя у Франції у травні 1968 року, полягало в тому, що французам настільки надокучили успіхи президентства генерала де Голля, що вони вийшли на вулиці бiля Сорбонни просто заради розваги.
Отже, схоже, що демократія повинна давати особисте задоволення не тільки політикам, але й народу. Тому вона не повинна бути нудною дуже довго — інакше люди почнуть ставити під сумнів саму демократію. Пан Олеховський, незважаючи на свій успіх, був абсолютно проігнорований і Унією Свободи (з якою він за ідеєю повинен бути близьким), і рухом Солідарності правих. Він не перебував членом якогось політичного класу, тому ніхто не подумав про те, як отримати вигоду з його успіху. У зв’язку з цим він вирішив, у тандемі з декількома великими політичними фігурами і з Солідарності, і з Унії Свободи, створити рух під назвою «Громадянська Платформа».
Всі три лідери Громадянської Платформи — симпатичні, розумні, освічені та забавні. Зараз вони набрали близько 20% підтримки виборців, у той час як посткомуністи повільно втрачають свою перевагу. (Вперше за два роки вони набрали менше 40% голосів під час опитування громадської думки). Колишні політичні друзі лідерів Громадянської Платформи намагаються приховати свою заздрість, але без особливого успіху. Стан справ вже ніколи не буде колишнім.
Новий рух дотримується такої ж програми, як і пан Олеховський. Вона проста, ясна і тому приваблива, хоча вони й намагаються уникнути прямих популістських знад. Навіть такі циніки — як автор цієї статті — які думали, що в польській політиці немає нічого цікавого, навіть вони визнають, що Громадянська Платформа — «забавна». У світлі недавніх виборів, що пройшли у США і Європі, ясно видно, що «чинник забавності» стає важливим не тільки у Польщі. Кажуть, що найкращий спосіб спокусити жінку — це примусити її розсміятися. Можливо те ж саме працює і з суспільствами. Бути забавним в політиці і при цьому зберегти демократію — це нелегке завдання. Бути забавним у політиці реально означає здатність дати громадянам почуття задоволення з приводу їхньої участі в реаліях суспільного життя. Але чи дійсно політики хочуть участі людей? Я в цьому сумніваюся. Люди, які беруть участь, звичайно мають свої особистi думки, що утрудняє завдання керування. Але коли в демократичній політиці немає задоволення, ми полишаємо її на фахівців. У цьому задоволення сприймається так, як його розумів Джон Стюарт Мілл. Мілл думав, що існує величезна більшість людей, які схильні до пошуків вищого задоволення і що активність у демократичній політиці — це одне iз таких задоволень. Тому майбутнє демократії можливо лежить в ідеях і людях, які принесуть нам це вище задоволення і подарують нам задоволення нашим громадянством. Чи будуть ці нові люди хорошими — неясно, але стає очевидно, що тип людей, які приходять до лідируючих позицій, сьогодні відрізняється від типу людей, до якого ми звикли, — і не тільки у Польщі, але й у всьому демократичному світі.
