У травні й червні обличчя французької політики різко змінилося. Уперше після 17 років правоцентристських президентів був обраний Франсуа Олланд, соціаліст. Потім, через місяць, лівоцентристська більшість узяла під свій контроль Національні збори, також після десятирічного панування правих.
Тим часом, Сенат, верхня палата французького парламенту, консервативний бастіон у період між двома світовими війнами й до сьогодні, наприкінці 2011 року вперше в історії гойднувся до соціалістичної більшості. Соціалісти також контролюють 20 з 22 регіональних урядів Франції, більшість посад голів департаментів і більшість міст з населенням понад 30 тис. жителів. Коротше кажучи, ми стаємо свідками приголомшливої концентрації влади, що є безпрецедентним в історії Французької республіки.
Усе це сталося дуже мирно, без хвилі тріумфу або навіть великого ентузіазму. Відсоток тих, хто утримався при голосуванні на президентських виборах, ніколи ще не був вищим раніше, до початку змагання між Олландом і Ніколя Саркозі.
Глибокі політичні зміни у Франції відображають збереження економічної кризи, що почалася 2008 року. Французькі виборці не голосували за мрію. Обіцянки програми соціалістичної партії й кандидата в президенти були значно менш амбітними, ніж вони були 1981 року, коли було обрано Франсуа Міттерана.
У результаті виборча кампанія пройшла тихо, майже обережно. Більшість кандидатів, зокрема Саркозі й Олланд, можливо, були занадто обережними: нинішній кризі й можливим майбутнім загрозам було приділено мало уваги, а це означає, що Олланду, мабуть, важко буде претендувати на мандат для якихось болісних реформ, які йому доведеться запропонувати.
А тепер немає виходу зі складної реальності, коли дефіцит бюджету залишається чималим, понад 4% ВВП 2011 року. Окрім створення 60 тис. нових робочих місць у сфері освіти (після спірного скорочення торік) і відновлення права (скасованого під час правління Саркозі) виходу на пенсію в 60 років приблизно для 200 тис. працівників, адміністрація Олланда навряд чи має простір для маневру, а в бюджеті 2013 року треба передбачити серйозні економічні заходи.
Крім того, швидке погіршення зовнішньоторговельного дефіциту Франції нарощує й без того надмірний рівень заборгованості, тоді як виробництво скорочується, а безробіття зростає. Непридатна для сучасних ринків податкова система Франції фактично душить бізнес у країні, що дається взнаки в тривожному зростанні банкрутств малих і середніх компаній.
У таких умовах Франції терміново необхідно відновити й підтримувати економічне зростання, а також прагнути координувати свою політику з політикою інших країн — членів єврозони. Урешті-решт, оскільки більшість з 17 держав — членів єврозони страждають від важкого боргового тягаря, всі вони прагнуть знайти фінансово відповідальні способи стимулювання економічного зростання.
На жаль, інститути єврозони не мають повноважень, необхідних для ефективного захисту валютного союзу. Грецький борг становить менш як 2% європейського ВВП. Якби Європейський центральний банк мав право розгорнути достатню вогневу потужність, коли вперше спалахнула грецька криза, загроза тривала б усього дві години. Натомість знадобилося три тижні, щоб надати ЄЦБ лише частковий дозвіл діяти, що призвело до спекуляцій, які поширилися на борги Португалії, Іспанії та Італії, тим самим ставлячи під загрозу виживання євро.
Зняття ризику вибуху євро — що в умовах масових глобальних дисбалансів, буйства ринків похідних інструментів і колосального масштабу дефіциту бюджету США може стати каталізатором великих міжнародних катастроф — передбачає дві головні зміни в Європі. Перша — політична, що зачіпає суверенітет: повної європейської солідарності можна досягти лише шляхом посилення фіскального й монетарного федералізму, який дозволив би єврозоні діяти, незважаючи на інакомислення меншості. Європа досягла успіху в недосягненні цієї мети протягом половини століття; тепер у неї немає вибору, крім стріляти влучно.
Друга зміна зачіпає економічну доктрину. Якщо ринки і є самокоригованими, вони працюють лише тоді, коли дефолти реєструються й караються. Але країни та їхні державні служби не можуть оголосити дефолт, не заподіюючи великого болю всьому населенню. Європа терміново потребує економічної доктрини, яка, незважаючи на сьогоднішній дефіцит, зберігає фінансування інвестицій і досліджень, які сприяють зростанню. Тут, зокрема, слід переконати лідерів Німеччини.
Олланд, за підтримки Іспанії та Італії, зробив у цьому напрямку невеликий крок на червневому саміті ЄС, який нарешті схвалив ідею банківського союзу. Це лише початок, але Європа мусить з чогось почати. Також мусить і Франція, великі проблеми якої можна розв’язати лише в рамках ЄС — і лише якщо ЄС здійснить істотні політичні й економічні зміни, яких потребують усі його члени.
Проект Синдикат для «Дня»
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції та колишній лідер французької Партії соціалістів.
