Згідно з результатами опитування експертів, проведеного Центром миру, конверсії і зовнішньої політики, стан інтеграції України до ЄС, що оголошено головним стратегічним напрямком української політики, можна вважати нульовим. Україна хотіла б почути чіткий сигнал з Брюсселя, який би засвідчив, що Україна має європейську перспективу, що могла б реалізуватися у її вступі до ЄС по досягненню необхідних критеріїв (так званих копенгагенських критеріїв — демократичний політичний устрій, конкурентноспроможна ринкова економіка, розвинуте громадянське суспільство, свобода преси). Такий погляд підтримує Польща, яка стане членом ЄС з 1 травня 2004 року. Інструментом досягнення своєї мети Київ вбачає підписання з ЄС угоди про асоціацію «європейського типу» — за зразком Європейських угод, підписаних в 1990-х роках нинішніми країнами-кандидатами. В Брюсселі й країнах-членах ЄС стверджують, що Україна є важливою країною, що вона належить до європейської історії, що вона, безумовно, європейська країна. Проте не потрібно чекати жодних сигналів, але працювати, виконувати Угоду про партнерство і співробітництво (підписана 1994 року, набула чинності 1998 року, не вказує на можливий майбутній розвиток відносин), потрібно реформувати всі галузі життя, потрібно забезпечити свободу ЗМІ, що є особливим пунктом при визначенні клімату відносин. Слова «інтеграція» і «асоціація» стосовно України в лексиконі «європейців» відсутні. Намагання представників України пояснити, що саме чіткий сигнал дав би поштовх реформам, не сприймаються.
Відносно новим моментом у розмові, стало те, що зараз представники ЄС вже не уникають обговорення необхідності трансформування програми технічної допомоги TACIS на щось інше, більш пристосоване до потреб України. Пріоритети такої співпраці визначені: ефективна допомога Україні в наближенні її законодавства до загальноєвропейських норм, активному співробітництві в галузях юстиції і внутрішніх справ, в тому числі — охороні кордонів, боротьбі з нелегальною міграцією, вдосконаленню державної служби, реформі судочинства, розвитку громадянського суспільства, покращанню ситуації з охороною здоров’я, соціальним захистом. ЄС закликає ставитися реалістично, заявляючи, що зараз не може йтися про обіцянки Україні стосовно її можливого членства. Йдеться, як говориться на офіційних і неофіційних рівнях, про нові стимули до співпраці, нові політичні зобов’язання, про визначення того, наскільки глибокою може бути ця нова дуже тісна співпраця, які інструменти для її досягнення необхідно запровадити. І при цьому можливість українського вступу до ЄС у майбутньому може й не виключатися. Україна не повинна сприймати відсутність очікуваних сигналів як перешкоду для свого подальшого розвитку.
«Україна прагне до того ж самого, до чого і ЄС», — говорив «Дню» один із західних дипломатів. Тобто реформ, які б могли її наблизити до вступу в НАТО і ЄС, дозволили «нам допомогти Україні допомогти собі самій». На неформальних зустрічах, подібних до конференції з українських питань, проведеної минулого тижня британською організацією Wilton Park, цілком щиро вказується й на причини охолодження самого клімату — розчарування тенденціями української політики і передусім державним керівництвом. З одного боку, як говорив один з високопоставлених дипломатів, «Україна більша за президента Кучму». З іншого, як зізнався «Дню» інший західний дипломат, майже неможливо підштовхувати свій уряд до визнання справедливими претензій України в умовах, коли всі останні місяці доводиться займатися справами, пов’язаними з «кольчужним скандалом».
Більш позитивно і в Україні, і на Заході оцінюють відносини між Києвом і НАТО — зокрема, представники Альянсу вказують, що стосовно України вже можна говорити про започаткування реальної програми її інтеграції. Навряд чи це можна було почути ще два роки тому. Але з іншого боку, проблеми — знову у невідповідності між деклараціями і діями, між управлінськими культурами Заходу і України. За словами поінформованого джерела, 15 відсотків спільних заходів між Україною і Лондоном торік було скасовано, оскільки або Київ надто пізно подавав списки учасників, або міністр оборони України не дозволяв участі тих чи інших осіб. При цьому рух України до НАТО поставлено на практичну основу — проводиться військова реформа, ухвалюються необхідні закони, на Заході оцінили оприлюднення Плану дій Україна—НАТО (але не розуміють, чому досі не опубліковано Цільовий план дій на 2003 рік). Багато питань політиків, дипломатів, експертів різних країн Заходу пов’язані з процесами економічної інтеграції між Україною і Росією, процесами тіньової приватизації в Україні, з суперечками в самій Україні на користь вибору європейської чи євразійської інтеграції.
Давно відомо, з чим саме пов’язується важливість України для решти Європи — її розміри, родюча земля, освічене населення, стратегічне положення, можливості енергетичного транзиту. Добре відомі й причини обережності, з якої навіть не надто численні симпатики України говорять про можливості саме європейської інтеграції України: розширення ЄС відбуватиметься зовсім не безболісно, «турецьке питання» залишається нерозв’язаним, все більше голосів за те, щоб узагалі припинити будь- які подальші розширення. Розчарування українським керівництвом поширилося на сприйняття всієї країни, і сьогодні вже відверто говориться, що навряд чи варто очікувати суттєвих проривів і офіційних заяв про відкритість «європейських дверей» до того, як в Україні пройдуть президентські вибори. До речі, останніми днями на міжнародних форумах дуже рідко згадуються проблеми, пов’язані із контрзаходами країн-членів FATF. Принаймні, готовність до пошуків нових форматів демонструється. Сьогодні, щоправда, це ще не спільний процес, і Україні пропонується відчути себе спершу сусідом, на певний час відрізаним від основних європейських процесів.
