Публікації в данській газеті карикатур пророка Магомета сколихнули весь світ. Шал, торговельні війни та погроми, що чиняться ображеними віруючими, стають підставою для серйозних міркувань про долю Європи у ХХI столітті, долю демократичних стандартів, до яких прагне долучитися Україна, долю свободи слова в глобалізованому світі.
У цій статті пропонуємо поглянути на три культурних стереотипи, що панують зараз у європейській громадській свідомості. За допомогою них можна пізнати сутність європейської моделі демократії і зважити, чи в усьому ці стандарти відповідають нашим власним уявленням про майбутній розвиток України. Важливо мати на увазі, однак, що жодна з цих трьох моделей не існує окремо від іншої, але кожна в різних пропорціях представлена у свідомості пересічного європейця.
ПЛАТОН МЕНІ ДРУГ, АЛЕ ІСТИНА ДОРОЖЧА
Такою є філософія найбільш ліберальної частини європейців. Міркування про те, що є важливішим для Європи: свобода слова чи повага релігійних прав громадян, дана категорія європейців вирішує на користь свободи слова.
Пояснень для цього існує декілька. По-перше, у державах, що виплекані на засадах демократії, кожен має право висловлювати свою думку, причому саме так, як він це вважає за потрібне. Якщо ж це ображає чиїсь почуття, то кожен, за власним вибором може: а) висловити свою думку в інших мас-медіа; б) звернутися до суду і вимагати сатисфакції; в) зрештою, просто ігнорувати недолугі образи.
Конфлікт з карикатурами ліберали вважають лакмусовим папірцем європейської демократії. Для більшості з них зміст карикатур є недолугим, безпардонним та непорядним, однак зміст у цій справі не відіграє вирішальної ролі. Йдеться про спосіб його передачі. Заборони для лібералів — це шлях до цензури, а та в свою чергу — до авторитаризму та кінця Європи.
У чому ж вбачається така визначальна цінність свободи слова? Невже без неї Європа не може повноцінно існувати? Власне, корені свободи слова прихильники лібералізму виводять із християнства. Христос для них був найбільшим вільнодумцем та радикалом: це він закликав не зважати на догми, це він виганяв торговців із храму, це він ішов по воді…
Малювання коміксів на Христа було б для лібералів абсолютно прийнятним явищем — тут немає місця запопадливому підлабузництву: не там стати, не так вклонитися, не те з’їсти чи сказати. Власне, сучасна канонізована церковність є для лібералів таким самим язичництвом, яким є образи на «нещасні» комікси.
Цивілізоване суспільство не повинне мати заборон: хочеш вживати наркотики — прошу, хочеш одностатеві шлюби — прошу, хочеш право на смерть — прошу…
«Яке варварство!» — подумаємо ми. Однак ні, зовсім навпаки. Ліберальні суспільства живуть на вкрай високому рівні самоорганізації та самоусвідомлення. Ступінь інтелектуального розвитку вільного індивіда у ліберальному суспільстві можливо порівняти хіба лишень зі ступенем його заможності.
Єдиною суспільною забороною у таких спільнотах є намагання обмежити свободу слова. Вільної особистості не може бути без вільної преси. Навіть якщо така вільна преса не завжди солодко-улеслива, навіть якщо вона колеться їжаком та пече кропивою — однаково вона мусить існувати. Не буде вільної преси — не стане справжньої Європи.
ІСТИНА МЕНІ ДРУГ, АЛЕ ЖИТТЯ ДОРОЖЧЕ
Друга поширена модель оцінки європейцями скандалу з коміксами полягає у намаганні щонайшвидше владнати конфлікт і змести усі існуючі антагонізми під килим забуття. Живучи сама за демократичними принципами свободи слова, ця категорія людей визнає, що для належного співжиття поміж двома різними суспільствами — європейсько- демократичним та релігійно- патерналістським — необхідно шукати баланс для взаєморозуміння та примирення.
«Навіщо розбурхувати непотрібні конфлікти? Якщо вам так дорога свобода слова, то пишіть про себе самих! Не зачіпайте почуття інших!...». Ось, ось де криється відповідь на болючі питання сучасної Європи: Інший… Хто він? Чи може він бути таким, як Ми?
Представники другої групи європейських суспільств щонайдужче прагнуть не помічати існування Іншого. Ані погромлені авта у Франції, ані спалені амбасади не можуть бути свідченням конфлікту цивілізацій, але є для даної групи лише проявом екстремістів, що злочинно спекулюють на почуттях віруючих.
Зрештою, заповзятих європейських радикалів вони вгамовують справедливими посиланнями на історичні кривди, спричинені в добу колоніалізму та фашизму європейцями своїм близьким та далеким сусідами, а отже, брак комфортного співжиття в Європі — це в тому числі покута за гріхи минулого.
Позиція толерантності є найбільш миролюбною з усіх інших європейських політичних дискурсів. Шануючи корені європейської цивілізації, представники цієї групи зводять їх не до свободи слова, а до визнання і розуміння Іншого. Для них є злочином навіть натяк на дискримінацію з питань мови чи релігії. Права віруючих — недоторканні. Якщо карикатури ображають почуття індивіда — вони просто не повинні з’являтися в пресі.
Дана категорія європейців продовжує сповідувати цінності вільної Європи та вважати свободу слова її основою, однак заради спокою та злагоди вони готові поступитися цими принципами, оскільки шлях конфлікту — це шлях в нікуди. Вони не підтримують підпалів та погроз, вони хочуть миру собі й усьому світові.
ІСТИНА МЕНІ ДРУГ, А ПЛАТОНА Я ЗНАТИ НЕ ЗНАЮ
Нарешті, третя група європейців. Не маючи особливого інтересу ані до свободи слова, ані до толерантності, вони дивляться на життя з власного вікна. Те, що (і кого) вони бачать у нім, і визначає їхню реакцію на довколишні події.
Ця частина європейців підсвідомо втомлена від засилля Інших до їхнього віками усталеного життя. Масовий наплив іммігрантів з мусульманських та пострадянських країн заставляє їх бути уважним і оборонно-обережним до власної ідентичності. Вони з обережністю і острахом сприймають тих, хто не сортує сміття, вживає багато алкоголю, збирає на смітниках стару побутову техніку та існує за рахунок соціальної допомоги.
Чужинці, що прийшли в Європу, не стали її частиною. Вони продовжують жити власним корпоративним емігрантським життям. Не вивчаючи мову, не шануючи культуру народу, серед якого знайшли свій прихисток, вони стали настільки «європейськими», що почувають Європу своєю батьківщиною, однак вони залишаються «іншими», і ця «іншість» мусить толеруватися самими європейцями.
Однак не всі готові до щоденного співіснування з незвичним і небажаним світом. Дана категорія європейців висловлює своє категоричне «ні» чужинцям. Проводячи паралелі з власним будинком, вони відстоюють своє право господаря на встановлення порядку та ладу в нім.
Цю частину європейських суспільств заповзято обробляють ідеологи популістських партій. Понад те їхня впливовість у Європі щодалі зростає. До чого це може призвести — питання риторичне. Як боротися з ксенофобією? Вочевидь, не ховаючи голову у пісок (особливо якщо довкола сам асфальт). Небезпека приходу до влади у Європі правих ідеологічних рухів є чималою, і кожна підпалена амбасада насправді є литтям води на млин популістів.
Для таких не має значення ані свобода слова, ані толерантність. Вони лише вміло інтерпретують почуття виборців і влучно підспівують, вириваючи з загального контексту необхідні ноти. Користаючи зі свободи слова, маючи вільний доступ до преси, популістські сили набирають дедалі більшої підтримки виборців.
Серед європейських інтелектуалів дедалі виразніше постає питання: що робити? Як знайти вихід із конфлікту цивілізацій? «А чи, може, немає жодного конфлікту? Можливо, річ лишень у некерованих рефлексіях окремих груп?» — кажуть одні… «Хтозна. Може, й так. От тільки що, якщо гасла популістів ставатимуть дедалі більш очевидними», — б’ють на сполох інші.
НАСАМКІНЕЦЬ
Згаснуть підпали, забудуться образи, принесуться вибачення, і Європа знову почне жити планомірним бюргерським життям. Одначе якою прокинеться нова Європа? Чи не стане у ній панувати ксенофобія та замкненість? Чи не зійдуть нанівець усі багатовікові прагнення свободи слова та широта думки? Чи не прийдуть до влади популістські праві сили, що перетворять Європу у соціально-культурне гетто? На усі ці питання світові ще належить знайти відповідь. Перефразувавши класика, визнаймо: «Якщо ви не хочете шукати відповідь — відповідь знайде вас!»…
