Знов Україна в центрі політичного урагану. Зіткнувшись із можливим конституційним переворотом, який може позбавити його повноважень, Президент Віктор Ющенко розпустив парламент України й закликав до нових виборів. Його політичний супротивник — прем’єр-міністр Віктор Янукович — люто виступає проти такого кроку, розпалюючи гірку конституційну боротьбу, яка врешті-решт визначить майбутню орієнтацію України.
Чи продовжить Україна свій розворот у бік Заходу, як хочуть Ющенко та його союзник по помаранчевій революції Юлія Тимошенко, чи повернеться в стратегічні обійми Росії, як хочуть Янукович і його союзники?
Саме Росія намагалася лише два з половиною роки тому зробити Януковича президентом внаслідок шаленого виборчого шахрайства, яке призвело до помаранчевої революції. Після кількох місяців боротьби Ющенко законно вимагав посаду президента. Але революція вичерпалася, колишні партнери швидко стали супротивниками, надавши Януковичу та його союзникам шанс повернутися до влади.
Протягом цього важкого періоду Європейський Союз підвів Україну, прямо оголосивши, що вона не повинна плекати жодних надій на майбутнє членство, й виправдовуючи цю позицію згадкою про свої внутрішні проблеми — скрутне становище Конституційної Угоди — і зростаючим настроєм громадськості проти подальшого розширення.
Але політичні лідери в ЄС просто піддаються неосвіченому страху. Замість того, щоб інформувати своє населення про економічну й політичну користь нещодавніх розширень, більшість з них грають на «втомі від розширення» виборців. Це відмовило Україні в маяку, який допоміг привести інші посткомуністичні держави — востаннє Болгарію й Румунію — до демократії західного стилю й влади закону. У результаті тепер існує явний ризик нового внутрішнього розколу в країні.
Навіть сьогоднішні члени ЄС відчувають себе покинутими Союзом: у трьох країн — Балтика, Польща й Угорщина — зростає відчуття, що ЄС дозволяє їм знаходитися під тиском Росії, особливо з питань енергетичної політики. Звичайно, членство в ЄС дає цим країнам більше почуття безпеки. Але старі члени ЄС викликали величезне почуття розчарування, ігноруючи проблеми безпеки своїх нових членів на користь збереження своїх власних зв’язків з Росією, особливо з питань про скорочення енергетичних операцій, які, як вони вважали, гарантують їм поставки. Інші пострадянські країни також відчувають внутрішній тиск, щоб знову повернутися до Росії, й відчувають себе покинутими ЄС. Грузія й Молдова обидві зіткнулися з сепаратистськими анклавами з переважаючим російським населенням, якими великою мірою керують з Москви: Абхазія та Південна Осетія — в Грузії й Придністров’я — у Молдові. Обидві країни страждають від російського торгового ембарго на їх найважливіші експортні продукти — вина й продовольство.
Молдова, здається, готова поступитися тиску Росії частково для того, щоб залучити страшенно необхідні внутрішні інвестиції в той час, коли з заходу надходить мало допомоги, особливо з ЄС. Дійсно, як і Україну, Молдову й Грузію залишили без якихось чітких знаків з боку ЄС про те, що вони мають перспективу на членство в якийсь момент у майбутньому.
Росія також грає своїми мускулами в питанні про майбутнє Косово, висуваючи заперечення в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй проти плану ООН про незалежність і відкрито підтримуючи прагнення Сербії зберегти свою владу над Косово. Росія стверджує, що незалежність для Косово може «створити прецедент» — прихована погроза мобілізувати своїх сепаратистських представників не тільки в Грузії й Молдові, але й у Кримській області України.
Більш того, Росія натякає на чисельні проблеми всередині країн ЄС у зв’язку з потенційними вимогами на самоврядування, наприклад, басків — у Іспанії, турків — на північному Кіпрі й великої кількості угорських меншин — у Румунії й Словаччині. Всі ці країни тепер діють з великим сумнівом у дебатах про Косово, явно під впливом російських попереджень про «створення прецеденту».
Але ця суперечка не враховує фундаментальну відмінність між Косово й ситуацією в усіх інших областях з великою кількістю національних меншин. У той час, як Косово було частиною федерації, колишньої Республіки Югославії, інші потенційні вогнища напруженості в ЄС — всі є частинами окремих держав-націй. Тож незалежність Косово жодним чином не створює «прецедент».
Звичайно ж, Росія це знає. Але використовуючи свої енергетичні ресурси й відновлену впевненість у розпалюванні нестабільності й розбіжностей, вона прагне розширити свою сферу інтересів — кінець, якому можна запобігти тільки одностайною й рішучою відповіддю ЄС. Нажаль, замість того, щоб простягнути руку допомоги країнам, що наражаються на небезпеку, таким, як Україна, маяк ЄС не горить, а його керівники мовчать.
Уффе ЕЛЛЕМАНН-ЙЄНСЕН був міністром закордонних справ у Данії в 1982—1993 роках і членом Парламенту в 1977—2001 роках. Він був лідером Датської Ліберальної Партії (Venstre) в 1984—1998 роках і президентом Європейської ліберальної партії (ELDR) в 1995—2000 роках.
