Близький Схід, без сумніву, є одним з найнебезпечніших кризових регіонів світу. Можливо, що чергова війна, терористична атака або невдала мирна ініціатива вже не за горами. Порівняно з політикою цього регіону поїздка на американських гірках здається просто заспокійливою.
У той же час, Близький Схід є регіоном, що, пройшовши через незліченні конфлікти, практично не змінився, перебуваючи у своєрідному застої. Напевне, існує невід’ємний взаємозв’язок між відсутністю в більшості близькосхідних суспільств динамізму розвитку й тим, що цей регіон настільки схильний до криз.
Конфлікт між Ізраїлем і палестинцями виділяється як особливо яскравий приклад нединамічного характеру цього ключового геополітичного регіону, оскільки він здається абсолютно незачепленим будь-якими міжнародними потрясіннями. Турки, британці, деколонізація, холодна війна, численні американські президенти й інші міжнародні посередники з’являлися й зникали, однак параметри цього конфлікту й нездатність знайти рішення, здається, ніколи не мінялися.
Але подібне враження, слушне щодо минулого, може виявитися оманливим у майбутньому, оскільки дві світові мега-тенденції піддадуть цей регіон більш фундаментальним змінам, ніж могли викликати більшість попередніх політичних криз і воєн.
Перша з них — глобалізація, ефект якої — як економічний, так і культурний — пошириться, хоч і повільно, на дедалі більші частини арабського світу, починаючи з Перської затоки та його нафтових держав.
З тим як багатство й вплив рухаються із заходу на схід, ефект глобалізації дедалі більше буде походити зі сходу. Наприклад, у Марокко інвестиції з боку арабських країн-постачальників нафти вже значно знизили значущість Європи.
Як наслідок неминуча суперечність між державною структурою, нездатною на зміни й економічною модернізацією, між культурним і релігійним консерватизмом і соціальною й законодавчою трансформацією посилюватиметься, що викличе нові додаткові тертя в разі неможливості знайти позитивні відповіді на ці фундаментальні зміни.
Другою мега-тенденцією є глобальна кліматична криза. Крім країн, що перебувають — частково або цілком — під загрозою затоплення, ефект глобального потепління насамперед торкнеться зони пустель і їхніх уже недостатніх запасів води. І тоді як конфлікти на Близькому Сході здебільшого мають територіальний характер, предмет суперечки включає в себе дуже обмежені водні ресурси, вкрай необхідні для виживання.
Швидке зростання населення, драматичний стрибок споживання води, викликаний зростанням виробництва, сільського господарства й туризму, та зростання рівня життя нададуть ще більшого значення питанню водних ресурсів у політичній стабільності регіону, важливому вже зараз.
Раціональна відповідь на подібні життєво важливі питання на Близькому Сході буде ефективною лише в тому разі, якщо суть його відповідає потребам регіону як цілого. Те саме стосується й зростання попиту на енергію: незважаючи на те, що регіон загалом багатий на енергоресурси, їхній нерівномірний географічний розподіл передбачає, що будь-яке дієве рішення має грунтуватися на співпраці.
Зрозуміло, що вирішення політичних криз і конфліктів залишається першочерговим завданням. Для того, щоб забезпечити можливість миру та стабільності дуже молодим і швидко кількісно зростаючим національностям потрібна економічна перспектива, що уможливлює їхню участь — у відповідній їхньому почуттю власної гідності манері, закріплена в їхній власній культурі та історії — в процесі глобалізації.
Окремі країни Близького Сходу не зможуть обійтися без співпраці на рівні цілої області. Таким чином, успішна історія Європейського Союзу може слугувати майже ідеальною моделлю.
По суті, передумови до внутрирегіональної співпраці — аж до часткової інтеграції інтересів задіяних країн — виглядають більш обіцяючими, ніж ті, що існували в Західній Європі на початку 50-х рр. У Європі не існувало ні спільної мови, ні такої релігійної й культурної однорідності, як на Близькому Сході.
Відправною точкою в Європі була присутність таких завбачливих лідерів, як Жан Монне, й створення нових організацій, подібних до Товариства вугілля й стали. На Близькому Сході процес регіонального об’єднання міг би розпочатися з води й енергії. Спільний ринок товарів і послуг міг би виникнути пізніше, разом з регіональною системою безпеки.
Це нарешті дало б Близькому Сходу — регіону, багатому на конфлікти й бідному на розвиток — можливість чіткого самовизначення, також залучаючи його до участі в процесах глобальної економіки, й таким чином дозволивши самостійно будувати майбутнє.
Приклад Європи, що була свого часу материком воєн, свідчить, що це можливо. І Європа може надати допомогу Близькому Сходу — сусідній області — в досягненні подібної стратегічної мети. Інструмент для цього вже існує — новий середземноморський союз.
У будь-якому разі, час застою на Близькому Сході добігає кінця. Те, якими будуть результати цього розвитку, залежить від того, чи знайде цей регіон в собі достатньо сил і далекоглядності для формування цього процесу. Для цього знадобиться уява, чітке бачення мети й прагматична послідовність. Що потрібно зараз, то це арабський Жан Монне.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ Німеччини й віце-канцлер в 1998—2005 рр. Провідний член партії Зелених протягом майже 20 років, він сприяв перетворенню цього руху протесту на одну з правлячих партій Німеччини.
