Що заважає жителям Югославії, які втратили майно й здоров'я внаслідок бомбардування, родичам загиблих подати позови на організаторів операції в Міжнародний суд? Війну оголошено не було, ворогом оголосили одного тільки Мілошевича, ще, можливо, югославську «воєнну машину». Але люди тут до чого? Коли американські літаки внаслідок катастроф убивають і калічать європейців, уряд США без розмов платить відступні. Чи вистачить принциповості й порядності у Штатів чинити так завжди й скрізь? Або сербам скажуть: «Відповідальність за ваші страждання несе виключно Мілошевич. А бомби, це нібито вияв гніву Господнього... і взагалі». Чомусь своїх військовослужбовців, які потрапили до рук сербів, Клінтон вимагає визнати військовополоненими, а визнати стан війни бракує духу. Усе ж таки горезвісний клінтонівський лібералізм часом справді схожий на розм'якшення мізку.
Вельми цікаво, яке рішення приймуть Європейський суд, інші міжнародні інституції, уповноважені захищати інтереси рядових європейців, які стали жертвами сваволі своїх і чужих держав. Якщо кон'юнктурні міркування примусять їх вдатися до вже звичної в ситуації з Югославією казуїстики, можна буде дійсно поставити жирний хрест на Праві, Законі й Справедливості, врочисто проголошених основою європейської й, більш широко, західної цивілізації. У одному з коментарів до ситуації навколо старенького Піночета йшлося про, на думку автора, «маразматичну диктатуру судової влади», коли, керуючись «формальними» ознаками, судова влада приймає політично «незручні» рішення, «що надмірно» ускладнюють життя політикам. На жаль, йдеться про банальне бажання політиків мати «розв'язаними» руки для будь-яких, ну просто будь-яких, дуростей і мерзенностей. Поведінка Солани, Клінтона, Блера є дзеркальним відображенням позиції Мілошевича та його ідейних «братанів»: якщо міжнародне право не дозволяє чогось там дуже необхідного, на згадане право можна наплювати, керуючись виключно «доцільністю», вимогами «вищого гуманізму», «справедливості», «чистоти раси» (кожен може вписати у цей список бажане). А в результаті маємо Югославію, курдське питання, Чечню й багато-багато чого ще. Який же вихід, запитає читач, критикувати всі мастаки! Вихід один — знову й знову приводити положення законодавства — й міжнародного, й внутрішнього — у відповідність із вимогами часу. А доти — терпіти всі незручності, покірливо платити будь-яку, найвищу ціну за свою нерішучість і схильність до бездарних компромісів. Ну, а якщо терпіти й справді немає сил, як у разі косовської проблеми — порушення закону повинні носити максимально короткочасний характер, у жодному разі не перетворюючись у постійну ситуацію. Так, для цього потрібна політична воля, так для цього необхідна власна думка — то саме для цього ми й вибираємо своїх лідерів. Головне — не помилитись.
